Розділ 44. Довгого життя королеві!

Трон холодив спину та долоні, а вінець все ще стискав чоло. Я примушував себе сидіти рівно – не можна показати жодної слабкості навіть перед переможеним воїном. 

– Впускай їх, – кивнув я Ейрендові, що застиг біля мого лівого плеча. Праворуч стояла Мікела – з рукою на перев’язі, з бинтами, що вкривали сліди від бою з Вістерією, та все ще така ж страхітлива. Я стиснув зуби й важко вдихнув. Ще трохи. Ще трохи, і цей кошмар – принаймні якась його частина – закінчиться. 

Останні шість днів пройшли практично без сну, у горі паперів, зустрічей, у спробах зупинити два заколоти та пояснити, що відбулося, усім союзникам. У спробах не відходити від ліжка Аїди, у майже марній надії, що вона… 

Я урвав думку – і саме в ту мить Ейренд штовхнув двері тронної зали, впускаючи всередину делегацію крезнійців. Деякі лиця я впізнавав – це були ті ж люди, що привезли Гвелінду; інші були мені незнайомі. 

Попереду йшов чоловік, що зовсім не нагадував Велорі – високий, стрункий, ледь молодший за мене. І точно набагато привабливіший за попереднього радника. Не дійшовши кілька десятків кроків до трону, він схилився у глибокому поклоні. 

– Осіан Ґенуа, новий радник Крезни, – відрекомендувався він, не відводячи від мене пильного, прямого погляду. Я злегка насупився. Щось у словах чоловіка мене зачепило, та вхопитися за цю думку я не встиг. 

Радник підступив ближче, а тоді простягнув мені сувій. Я кивнув, і замість мене його забрала Мікела. Та розгортати його вона не поспішала. 

– Для чого ви тут? – запитав я, вигинаючи брову. Я знав, що у Вірні робили крезнійці. Знав, що вони наближаються, сам дозволив невеликій делегації перетнути кордон та дістатися аж до столиці під пильним наглядом варти. Та полегшувати роботу маера Ґенуа точно не збирався. 

– Ми прийшли з миром. 

Мікела поряд голосно фиркнула і навіть не намагалася цього приховати. Кілька дворян за спиною у нового радника зашепотілися невдоволено, та сам Ґенуа тільки вклонився Мікелі. 

– Дії маера Велорі були безпрецедентними  та – прошу вас повірити – зовсім не погоджені з крезнійською владою. Та ми розуміємо, що це ніяк не може бути виправданням. 

Я стиснув зуби, але нічого не сказав. Руйнування у замку вдалося усунути швидко, наскільки це взагалі було можливо – кілька безцінних полотен та скульптур було втрачено, у запалі битви хтось розікрав свічники та столове наряддя, але головну шкоду виправити ще не вдалося. 

Я на мить закрив очі – і перед ними враз постала королівська спальня, де на великому, аж надто великому ліжку лежала Аїда. З руками, складеними на животі – наче вона просто спала. 

– Правильно розумієте, – протягнув Ейренд. – І наші вимоги щодо Крезни вже були надіслані королю Айгарові. 

Мікела також виступила вперед, загрозливо складаючи здорову руку на руків’я меча. 

– Війська Аелону та Їну вже на кордонах Крезни. І краще б вам не випробовувати їх на міцність – інакше від вас залишиться хіба що клапоть. 

Мікела кипіла від люті – і ця лють виривалася з-під її обладунків іскрами чарів. Та Осіан Ґенуа був чи то сміливий, чи то дурний – бо він не відступив навіть на крок. 

– Думаю, це не знадобиться. Крезна задовольняє усі вимоги: підписання мирної угоди, роззброєння, виплата золота… – Чоловік замовк, а тоді його лицем пробігла ледь помітна тінь. – Також Крезна відмовляється від двох своїх принцес – Гвелінди Крезнійської та Аїди Сезорі. І у ваше володіння, ваша величносте, переходить наш західний регіон – Акґорські скелі. Лише… Це, звісно, не моя справа, та все ж. 

Я вигнув брову, і радник Айгара переді мною насупився. Він переступив з ноги на ногу, наче вирішував, чи ставити запитання, а тоді таки наважився:

– Навіщо вони вам? Родовища місячного каменю там вже давно висохли. На скелях нічого не росте, все, що там є – це Акґорський мо–

– Я знаю, що там є, – урвав чоловіка я. Злість знову почала підійматися в мені хвилею. Крезнійці. Кляті крезнійці були в мене у палаці, і після усього, що вони зробили, цей радник ще й мав нахабство щось у мене запитувати… – І ви маєте рацію – це не ваша справа. 

Щелепа Осіана Ґенуа клацнула, його лице знову набуло спокійного, відстороненого виразу, і він ще раз вклонився, відступаючи на пів кроку. За його спиною знову пронеслася хвиля шепотів від крезнійців, але він наче й не зважав. 

– Перепрошую, ваша величносте. 

Я сперся на поруччя трону, а тоді встав. Відчув, що магія навколо мене закрутилася вихором – вона йшла від рук, від вінця – і, певно, шкіра в мене світилася чарами. Це почалося з миті, як Аїда вдягнула вінець, і не припинялося – її чари ніби лилися до мене, поверталися, шукали щось знайоме. 

Навіть коли вона сама… 

– В мене є ще одна вимога, – проголосив я, і з задоволенням помітив, що Айгарів радник глитнув. Зараз я міг зруйнувати Крезну одним словом – забрати в них землі, дозволити союзникам помститися за прямий напад на мене та на мою королеву. 

Я міг вимагати публічної страти Айгара – і, певно, крезнійцям довелося б мені підкоритися. Та бажав я не цього. 

– Роза Карні, – тихо сказав я, а тоді помітив у очах чоловіка переді мною якийсь загнаний вираз. Він знав, про що я говорив. – Їй зараз має бути одинадцять. Дівчинка, яку ви вкрали з Вірну два роки тому.