Розділ 31. Спальня її величності

Корвін

Я підтягнув окуляри вище на носа, а тоді зробив свій хід. Дракон б’є лицаря. Посмішка сама налізла на лице, хоч я й намагався її приховати. 

– Непогано, тату, але ти все ще не дивишся наперед, – Флора вигнула брову у мить, коли я забрав з дошки її фігуру, а тоді посунула свою – і мого дуже цінного дракона забрав її звичайнісінький солдат, якого я навіть не помітив. 

Я уважно огледів поле та зрозумів, що кожен мій хід надалі приречений на невдачу. Варто посунути чаклуна, як Флора отримає доступ до королеви, варто зрушити з місця королеву, як вона зможе без проблем забрати сторожеву вежу. 

– Нічия? – запропонував я, простягаючи доньці долоню для рукостискання. Втім, Флора на це тільки криво посміхнулася та вигнула брову. 

– Справді? А можливо, краще визнаєш поразку? Вже третю, – додала вона наче між іншим. 

Я розчаровано похитав головою, та руку все ж забрав. Флора почала розставляти фігури наново. 

– Ти ходив до мами, – сказала вона тихо, не відриваючи очей від фігур. 

Я повільно кивнув. Цей ритуал залишався непорушним вже більш як десять років. Раніше він приносив якесь заспокоєння – наче в цей один день, день своєї смерті, Анемона була біля своєї могили. І коли я говорив до неї – розповідав їй про Флору, про те, як я живу далі, без неї – вона могла мене чути, нехай і не відповідала. А іноді я сприймав за відповідь вчасний порив вітру чи початок дощу. 

Я майже чекав цього дня – і тільки там, біля її могили, так близько і так нескінченно далеко від неї, міг по-справжньому дихати. Та цього разу… 

Я насупився. Я пішов до могили, як завжди – ще вночі. Я сидів біля Анемони, спостерігав за останнім цвітінням квітів біля її могили. Та спокій, якого я так жадав, не прийшов. 

І скільки б я не говорив про доньку, про Гвелінду, думок не покидала ще одна людина, імені якої промовити біля могили Анемони я не міг. 

Аїда. Як я міг думати про неї біля могили своєї дружини? Що за людиною, що за чоловіком я тоді був?

– Ходив, – повторив я вже вголос. Приховати незрозуміле почуття в голосі не вдалося, і Флора подивилася на мене спідлоба. Погляд в неї був шорсткий, проникливий – щось від Анемони, та більшість все ж від мене. 

Сама вона навідувала могилу матері рідко. Років п’ять тому вперше розплакалася не біля неї, а від самої думки, що їй доведеться стояти на пагорбі, що продували усі вітри, та розповідати вапняному надгробку про своє життя. Я примушувати Флору не став, і відтоді ходив один. 

– Ти відчуваєш це, так? – запитала дочка, міцно стискаючи фігурку сторожевої вежі. Вона повільно крутила її у пальцях та роздивлялася дрібне різьблення – безумовно для того, аби не дивитися мені в очі. 

Кілька митей я мовчав. 

– Що відчуваю?

Флора закусила губу, наче сумнівалася, чи варто взагалі щось говорити. 

– Провину, – зрештою видушила вона.

Я гмикнув. Провина стала моїм супутником вже давно. Я носив її з собою постійно, а не зустрічав раз на рік біля надгробка. 

Та по очах Флори я збагнув, що говорила вона зовсім не про це. Вона довго підбирала слова, а тоді, коли нарешті наважилася, долоні мені обпекло вогнем. 

Вони засяяли жаским білим світлом, і від несподіванки Флора випустила вежу, і та покотилася столом. Я ж стиснув зуби та зашипів крізь них. Якусь мить я тільки намагався втамувати біль – і аж тоді збагнув, звідки цей біль взявся. 

Аїда! 

Закляття захисту я самотужки ставив тільки на трьох людей – Флору, Гвелінду та Аїду. І якщо перша була прямо тут, у безпеці, тоді… 

Я підхопився і кинувся до дверей. Вже біля самого порогу кинув Флорі:

– Залишайся тут! 

А тоді я побіг коридорами. Покої Гвелінди, а тепер і Аїди, були далеко – у протилежній частині королівського крила, і тепер я жалкував про це, як ніколи раніше. Я мусив поселити їх ближче, коли усвідомив небезпеку. Мусив зробити це навіть раніше. Мусив від початку не відділяти Гвелінду від себе десятками порожніх залів та покоїв. 

Кожна мить, що я витрачав на те, аби дістатися чужих покоїв, видавалася фатальною. Якщо я не встигну через власну помилку… Якщо котрась з них лежатиме у покоях без дихання, мертва й холодна…

Я штовхнув двері так сильно, що вони злетіли з однієї з петель. На долонях в мене вже готувалося два закляття: вогняна куля та зцілення. Я не знав, що знадобиться. Сподівався, що жодне. Боявся, що обидва. 

По-справжньому боявся, що вже запізно для будь-якого. 

Я пробігся очима по кімнаті, очікуючи побачити плями крові, розтрощені меблі, сліди від заклять. Шукав поглядом бійку, чи бездиханне тіло. 

І тому не одразу помітив Аїду, що сиділа на ліжку у тіні балдахіна й дивилася на свої долоні так, наче вперше їх бачила. У лівій руці вона стискала щось маленьке й майже непримітне. 

А тоді вона різко підняла до мене голову, стискаючи в долоні це щось як зброю – і тоді я побачив. Побачив багряну смужку на її горлі, цівку крові, що стікала від нього до незмінно блакитної нічної сорочки.