Розділ 30. Нічний гість

Я повільно загасила кристал біля ліжка. Ще один день минув у клопотах нескінченних зустрічей та листів, і короля я не побачила жодного разу – він наче й не повернувся з Травневого пагорба, до якого рушив серед ночі. 

Я намагалася не думати про нього й не видивлятися його високу постать у кожному проході та за кожним поворотом – і для цього зрештою пішла працювати до покоїв. Сонце тільки нещодавно зникло за темними низькими хмарами, а я вже лягла у ліжко, готуючись засинати – чи принаймні спробувати. Я вже давно не лягала так рано, та нічні прогулянки все ж далися взнаки. 

Кілька хвилин я лежала у ліжку мовчки, заплющивши очі. Намагалася вповні оцінити м’якість королівської перини, лавандовий запах простирадел та тишу навколо – але в кожному ледь помітному шереху мені вчувалися чужі кроки, а в цих кроках – небезпека. 

Гвелінда вже теж, певно, спала у своїй сусідній спальні – принаймні, вже годину тому вона повернулася туди після прогулянки з Флорою. 

Обережно я опустила руку до краю ліжка, а тоді просунула долоню під перину – туди, де заховала мішечок з осмами. Дві тисячі триста сімдесят вісім. Якщо до цього додати ще гроші, що мені обіцяні за королівське весілля та усе, що вдалося заощадити за роки праці… 

Одна думка про те, що зовсім скоро я повернуся до Акґорських скель, холодила шкіру. Нутрощі скручувалися у вузол, до горла підступало блювотиння. Але водночас… У самому низу живота зароджувалася неясна радість, чи то майже тріумф. 

Я працювала на те, аби викупити монастир, з миті, коли втекла з нього. Спершу думала, що це була тільки далека, зовсім недосяжна мрія, що допомагала мені заснути вночі, що допомагала брати одну роботу за іншою і працювати, працювати й працювати не покладаючи рук. 

Та коли весіль стало більше, коли моє ім’я вже запам’ятовували… Останнє одруження – Корвіна та Гвелінди – і я буду вільна. Прямо з королівського замку вирушу до вокзалу. Візьму перший-ліпший квиток до крезнійського кордону, а тоді… Тоді викуплю той клятий монастир. 

Самотужки зруйную його. Розберу по каменю, по дерев’яній балці, затоплю підземні проходи, спалю темні зали. Відпущу посестер, навідаю могили черниць, яких підвела і залишила гнити там далі після втечі. 

А тоді…

Що я робитиму після цього, я не знала. Усі мої плани простягалися тільки так далеко – та я й досі не могла повірити, що зрештою назбирала достатньо грошей. 

Мішечок перекотився у пальцях, тихенько дзенькаючи срібними осмами. Важкий. Досить важкий, аби забезпечити мені гарне життя тут, у Вірні. Та після того, як я знищу Акґорський монастир, лишуся ні з чим. На самій лиш купі попелу. 

Пальці поволі розтиснулися, а сама я заплющила очі так сильно, що перед ними почали миготіти кольорові плями. 

І саме в цю мить я почула скрип. 

Все тіло одразу напружилося, і я завмерла, вдивляючись у темряву. Та перед очима все ще стояли іскри й кольорові кола, а штори я сама надійно запнула. До спальні не проникало й найменшого променя місяця. 

Кілька митей я вслухалася у тишу, і вже почала переконувати себе, що звук мені почувся. Після останнього замаху я надто уважно стежила за кожним чужим рухом – і в якусь мить це таки мусило датися взнаки. 

А тоді шурхіт – зовсім тихий, наче легкі кроки, заглушені важкою тканиною – повторився. 

Я підняла руку, намагаючись не рухатися різко, і спробувала намацати на туалетному столику принаймні щось, що могло б стати мені за зброю. Чому я не носила з собою кинджалу, як це робила Гвелінда?.. Чому не вивчила заклять, що могли б мене захистити?

Серце почало битися швидше, переступаючи у галоп, і я затримала дихання, намагаючись самою лише силою волі його заспокоїти. Наче вбивця – якщо у моїй спальні таки справді був вбивця, а не нічний вітер, що випадково прочинив вікно – міг би вчути стукіт в мене у грудях. 

Я не чула жодного кроку, жодного шурхоту – а тоді в одну мить усі почуття закричали разом. Хтось, щось було поряд, прямо за мною, прямо– 

Горло здавило – не криком, не клубком – а тонкою мотузкою, що хтось накинув мені на шию ззаду. Я вхопилася у неї пальцями, намагаючись відтягти геть, почала звиватися усім тілом, вириваючись, 

Повітря забракло дуже швидко. Я зробила помилку, намагаючись вдихнути, і від розуміння, що це не вдається, почала рухатися й вириватися зовсім нерозумно, панічно. Я смикнулася. Повітря. Повітря. 

Мені потрібне повітря! 

Лице почало набрякати. Біль у шиї зник – чи я вже просто нічого не відчувала. 

Я засипіла – ледь чутно і зовсім нерозбірливо. 

Краєчками пальців потяглася до столика біля ліжка, хоч вже й знала самим нутром, що нічого там не знайду. 

Нічого. 

Пальцями я зашкрябала шкіру на горлі. Вдихнути! Всього один вдих. Повітря. Мені потрібне повітря…

Руки вже заніміли – стали важкими, майже непіднімними… Який сенс боротися? Я вже… вже однаково не…

Але пальці все ще тяглися кудись вперед – навіть коли подумки я припинила спроби вирватися. Мить, коли рука наштовхнулася на щось металеве, я ледь не пропустила. 

Голову заповнив туман. Майже приємний, бо біль відступив. Ще трохи, і я засну. Засну надовго – і нарешті не думатиму. Не думатиму ні про що…