Листопад видався важким. Дощі змінилися мокрим снігом, дороги розвезло, а запитів ставало дедалі більше. Уперше за весь час ланцюжок логістики дав збій: постачальник підвів із партією зимових спальників, затримавши відправку на тиждень, а в одного з перевізників зламалася машина посеред траси.
Артем сидів у холодному салоні свого позашляховика на узбіччі під Полтавою. Була друга ночі. Телефон розривався від повідомлень, голова гуділа від недосипу, а пальці заклякли на кермі.
На мить накотила глуха, безсила втома. Захотілося вимкнути телефон, розвернути машину додому, у тихе село під Житомиром, зачинити двері й хоча б тиждень ні про що не думати. «Навіщо це все? — стукало у скронях. — Усіх не врятуєш. Усі діри не закриєш».
Він заплющив очі й глибоко вдихнув холодне повітря. Перед очима спливло обличчя хірурга з сьомого поверху, зарослий Сергій на запиленій дорозі й Надія Іванівна з рушником у руках. Вони не здавалися, хоча їм було в сто разів важче. Артем відкрив очі, увімкнув аварійку, знайшов у контактах номер Олега — того самого скептика з кафе — і натиснув виклик. За сорок хвилин порожня фура Олега вже перевантажувала коробки з поламаного буса.
Відредаговано: 21.11.2026