Через два тижні записник привів Артема у глухе село на межі області, куди не ходили рейсові автобуси, а асфальт закінчувався ще біля траси. Тут у приміщенні старої школи розмістили двадцять родин, які втратили домівки через обстріли.
Усім процесом керувала Надія Іванівна — сімдесятирічна вчителька української мови на пенсії. Невисока, суха, з рівною спиною і голосом, якому досі підкорялося все село.
— Ось тут у нас їдальня, а в класах ми перегородки поставили, — показувала вона Артему, поки вони заносили мішки з крупами, теплими ковдрами та обігрівачі. — Великі фонди сюди рідко доїжджають, бо дорога погана, та й людей у нас не тисячі. А людям усе одно їсти треба і в теплі спати.
У кутку коридору сидів маленький хлопчик років шести і зосереджено малював щось у зошиті. Побачивши Артема, він підвів голову:
— А ви знову приїдете?
— Обов’язково, козаче, — усміхнувся Артем. — Як тільки знадобиться.
Надія Іванівна провела його до машини. На прощання вона тицьнула йому в руки теплий пакунок, загорнутий у чистий рушник:
— Це пироги з яблуками. Вранці спекла. І не сперечайся, в дорозі з’їси.
Відредаговано: 21.11.2026