На зворотному шляху Артем зупинився у невеликому містечку, щоб перекусити. У придорожньому кафе він випадково зустрів Олега — колишнього однокурсника, з яким не бачився років п’ять. Олег сидів за кутовим столиком у дорогому пальті, крутячи в руках ключі від нового седана.
Вони розговорилися. Коли Олег дізнався, звідки їде Артем, лише скептично хмикнув:
— І скільки тобі за це платять? Чи ти в політику зібрався? Зараз усі на цьому ім’я роблять.
— Ніскільки, — спокійно відповів Артем, відпиваючи чай. — Я не збираю чужих грошей і не веду сторінок для піару. Витрачаю своє.
— Не розумію тебе, — Олег похитав головою. — Це крапля в морі. Ти один нічого не зміниш. Тільки час і гроші палиш, поки інші заробляють.
— Можливо, для моря це й крапля, — Артем подивився йому прямо в очі. — Але для лікаря, в якого під час операції не згасло світло, або для трьох хлопців у бліндажі, в яких запрацював зв’язок — це цілий світ. Кожен сам вирішує, чим наповнювати своє життя.
Олег замовк. Він довго дивився у вікно, на порожню вечірню вулицю, а потім дістав із кишені гаманець, витягнув візитівку транспортної компанії й поклав на стіл.
— У мене три фури постійно ходять на схід порожніми, коли повертаються з рейсів. Якщо треба буде перевезти щось велике — дзвони. Безкоштовно.
Відредаговано: 21.11.2026