До точки зустрічі Артем дістався о 18:45. Сонце вже сідало за лісосмугу, фарбуючи розбиту ґрунтову дорогу в багряний колір. На узбіччі під маскувальною сіткою стояв пікап кольору хакі.
Із машини вийшов Сергій — зарослий, у запиленому пікселі, але з бадьорим поглядом. Вони міцно потиснули один одному руки.
— Я думав, ти завтра приїдеш, — сказав Сергій, зазираючи в багажник.
— Завтра може бути пізно, — Артем дістав дві важкі бухти кабелю та коробку з акумуляторами. — Перевіряй. Стабілізатор поклав зверху, замотав у плівку, щоб не побило на ямах.
Сергій провів рукою по коробці, наче перевіряв її на міцність, і тихо мовив:
— Знаєш, хлопці питали, хто це все передає. Я сказав, що є один чоловік, який не любить світитися. Вони просили передати: поки в тилу є такі, як ти, нам тут легше дихати.
— Не перебільшуй, Сергію. Ви там тримаєте небо, а ми тут просто підносимо патрони. Бережи себе.
За п’ять хвилин пікап зник за поворотом. Артем викреслив перші три рядки у своєму записнику. Ціна однієї такої коробки вимірювалася не гривнями, а тишею в ефірі, коли ворог не може перехопити сигнал, і вчасно почутим попередженням про небезпеку.
Відредаговано: 21.11.2026