Ранок починався не з кави, а з короткого дзижчання телефона на тумбочці. Годинник показував 05:40. За вікном стояв густий поліський туман, у якому розчинялися верхівки сосен і лінія горизонту.
Артем узяв слухавку без зайвих привітань:
— Слухаю
— Артеме, вибач, що так рано, — у динаміку чувся глухий голос Сергія, зв’язківця, з яким вони зналися ще з минулої осені. На фоні рівномірно гудів дизель-генератор.
— У нас зміна позиції вночі була.
Потрібні дві бухти польового кабелю, чотири акумулятори підвищеної ємності й один стабілізатор напруги. На вчора. Інакше ввечері залишимося сліпими й глухими.
— Скинь точні маркування в месенджер. Буду о сьомій вечора на точці передачі.
— Зрозумів. Дякую, друже.
Артем поклав телефон і кілька секунд дивився у стелю. Ніяких гучних слів, ніяких постів у соцмережах із проханнями скинути по десять гривень.У нього було залізне правило: він не збирає пожертви і ніколи цього не робив. Усе трималося на власних зароблених коштах, на тому, що вдавалося відкласти з бізнесу, і на кількох перевірених роками друзях,які так само мовчки закривали потреби, коли виникала необхідність.
Спустившись у двір, Артем відчинив дверцята старого позашляховика, дістав із бардачка потертий шкіряний записник і кульковою ручкою вивів на новій сторінці дату та три пункти. Жодних логотипів, жодних камер. Просто робота, яку хтось мусить зробити.
Відредаговано: 21.11.2026