2

Ми реготали, мов школярки, поки обирали фотографію для анкети. Зрештою зупинилися на знімку з корпоративу: червона сукня, салонна укладка, професійний макіяж і той самий «святковий лоск». Завантаживши фото в мережу, я закрила застосунок і майже забула про нього.

Але телефон вирішив інакше. Наступні кілька днів він розривався від сповіщень, перетворивши мій спокійний вечір на якийсь парад дивацтв. Це була справжня кунсткамера: хлопчики студентського віку без тіні сорому пропонували скласти компанію «за матеріальну підтримку», фетишисти з першого ж повідомлення вивалювали свої фантазії, а кілька діячів не полінувалися одразу надіслати фото своїх геніталій замість «Привіт».

Я втомлено блокувала чергового альфонса чи ображеного на всіх жінок «філософа». Здавалося, ніхто тут не шукав живої людини — усі просто хотіли закрити власні комплекси чи нашвидкуруч задовольнити потреби.

Аж поки не з'явився Олег. П'ятдесят два роки, підтягнутий, у непоганому піджаку і з приємною усмішкою. Наше листування у Viber несподівано затягнулося. Він писав грамотно, без сальностей, цікаво розповідав про свої будівельні об'єкти і вмів вчасно пожартувати.

Головне — він умів ставити запитання і справді слухати. Коли не бачиш людину наживо, мозок послужливо домальовує ідеальний образ: приємний баритон, правильні манери, впевненість. Я, хоч і вважала себе циніком, упіймала себе на тому, що щовечора чекаю від нього повідомлень.

Проте тижні за два теми для розмов почали вичерпуватися, і листування стало нагадувати рутину. Я вже думала тихо спустити все на гальмах, коли Олег написав: — Слухай, годі вже кнопки тиснути. Давай вип'ємо кави наживо! Обирай заклад, який тобі подобається.

Я завагалася, чи варто взагалі вилазити з дому, і набрала Світлану. — Навіть не думай давати задню! — миттєво відреагувала подруга. — Що ти втрачаєш? Вигуляєш себе, вип'єш смачної кави. Це просто вихід у світ. А раптом він у житті ще цікавіший?

Я здалася і надіслала Олегу адресу своєї улюбленої, перевіреної часом кав’ярні.

Усе зламалося в п'ятницю ввечері. Екран телефона блимнув коротким повідомленням: «Слухай, давай одразу без ілюзій: я за дівчат на побаченнях не плачу. Це мій принцип, сподіваюся, ти нормально до цього ставишся».

Справа була зовсім не у вартості тієї кави — я могла дозволити собі хоч відро еспресо. Неприємно вразила оця дріб'язкова перестраховка. Бажання виставити фінансовий паркан ще до того, як ми взагалі побачили одне одного.

Я лише хмикнула, дивлячись на екран, і відписала: «Без питань. Побачимося в суботу».

Але в суботу вранці, стоячи перед тим самим дзеркалом у передпокої, я дещо для себе зрозуміла.