Пролог

— Василіску, не роби цього, прошу! Я не хочу, щоб ти укладав контракт з Мері, вона тобі не пара!

Я влетіла в кімнату хлопця без стуку і з порога почала висувати претензії. Так, я так умію. Блакитні очі, що колись дивилися на мене з цікавістю та повагою, тепер стали темно-синіми, і в них не було нічого, крім злості та зневаги. Одягнений він був уже у весільний костюм.

— А хто ти мені, щоб таке казати? Мені здавалося, ти ненавидиш таких, як я. Я ж холодний льодовик, чи не так?

Кожне його слово змушувало вогонь у мені палити і серце, і душу, і від цього ставало нестерпно боляче. Сльози самі собою полилися струмком.

— Навіть якщо я кохаю тебе? Навіть якщо, нехай і запізно, але я зрозуміла, що ти потрібен мені! Я-я-я... жалкую про те, що сказала. Прошу тебе...

Від моїх слів Василіск завмер, а потім, зітхнувши, підійшов до мене.

— Ти все те ж дитя, яким була, коли я тільки тебе зустрів. Раніше треба було думати. Тепер нічого не повернути.

Чотири слова, лише чотири слова змогли кинути мене в полум'я болю. А він, якого я безмежно люблю, просто пішов, щоб укласти договір, а невдовзі й одружитися з почесною вогняною жінкою. Як же боляче.

Я впала на коліна і почала бити кулаками об підлогу. Фізичного болю я не відчувала, у мене боліли душа і серце. Нехай цей біль припиниться.

Дивна думка промайнула повз мене, і я схопилася за неї, як за рятівне коло. Всю душу ніби помістили в дим, і я, ні жива ні мертва, вирушила на вулицю. Незабаром ноги принесли мене до озера Астані. "Це озеро зможе остудити навіть серце, що горить вогнем, адже в ньому заховане джерело льоду". Саме Василіск, гуляючи тут зі мною, сказав ці слова. І я, бажаючи остудити себе та свій біль, стала на тонкий лід. Він затріщав під моєю вагою, але я продовжувала йти. З кожним кроком звук ставав все голоснішим, доки під моїми ногами все не тріснуло, і я не впала в синю безодню. Холод справді остудив і почав заморожувати. Але я не стала чинити опір чи спливати. Хай краще помру...