I. КОЛИ ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ. Глава 1. День, який нічого не обіцяв

Осінь у Новому Орлеані не поспішала ставати холодною.
Вранці повітря залишалося теплим, сонце пробивалося крізь дерева, а на тротуарах лежало лише кілька пожовклих листків, які вітер перекочував з одного боку дороги на інший. Місто прокидалося повільно: десь уже відкривалися кав'ярні, десь звучала музика з напіввідчинених дверей, а на вулицях ставало дедалі більше людей.
Для Арії це був звичайний ранок.
Настільки звичайний, що вона навіть не могла б сказати, коли саме він почався.
Будильник вона вимкнула з третьої спроби.
Потім ще хвилину лежала, дивлячись у стелю, і переконувала себе, що п'ять хвилин сну нічого не змінять.
Змінили.
Коли Арія нарешті підвелася, вона вже запізнювалася.
— Чудово…
Вона схопила телефон із тумбочки.
8:17.
— Ні-ні-ні.
До університету вона мала бути о восьмій сорок.
Арія швидко зібрала волосся, але через кілька секунд розпустила його знову. Воно впало на плечі світлими пасмами, трохи скуйовджене після сну.
Вона глянула на себе в дзеркало.
Зелені очі ще сонні.
Волосся — неслухняне.
Кава — єдина надія.

— Виглядаєш нормально, — сказала вона своєму відображенню. — Майже.
Телефон знову завібрував.
Мія: Ти вже вийшла?
Арія швидко надрукувала:
Арія: Так.
За секунду прийшла відповідь.
Мія: Брешеш.
Арія усміхнулася.
Арія: Трохи.
Мія: Я знала.
Вона схопила сумку й вибігла з квартири.
До університету Арія все-таки дісталася.
Запізнилася на сім хвилин.
Не катастрофа.
Принаймні вона так вирішила.
Вона тихо зайшла до аудиторії, намагаючись не привертати уваги, і сіла поруч із Мією.
— Ти ж сказала, що вже вийшла, — прошепотіла подруга.
— Я вийшла.
— Коли?
— Після того, як написала.
Мія стримала сміх.
— Арія…
— Не починай.
Попереду викладач продовжував говорити про тему, яку Арія пропустила, поки бігла через кампус.
Вона відкрила зошит.
Написала дату.
Подивилася на дошку.
Потім знову на телефон.
Мія нахилилася до неї.
— Сьогодні ввечері ми йдемо в клуб.
Арія повільно повернула голову.
— Ми?
— Так.
— Хто це вирішив?
— Я.
— Тоді відповідь — ні.
— Я ще не сказала, куди.
— Мені вже не подобається.
— Буде весело.
— Це звучить ще гірше.
Мія усміхнулася.
— Там будуть мої знайомі.
— Твої знайомі — це завжди проблема.
— Не перебільшуй.
— Минулого разу твій «знайомий» переконав нас о третій ночі співати караоке на вулиці.
— І було весело.
— Я наступного дня не могла говорити.
— Зате ти співала чудово.
Арія тихо засміялася.
— Я подумаю.
— Тобто ти погодилася.
— Ні.
— Я тебе знаю.
Арія похитала головою й повернулася до дошки.
Але посмішка все одно залишилася на її обличчі.
Після занять вони зайшли до студентської кав'ярні.
Арія замовила звичну каву, сіла біля вікна і нарешті дозволила собі видихнути.
Навколо шуміли студенти. Хтось сміявся, хтось поспішно дописував завдання, хтось уже планував вечір.
Арія любила такі моменти.
Не тому, що тут відбувалося щось особливе.
Навпаки.
Їй подобалося просто сидіти серед людей і спостерігати за життям.
— Ти знову дивишся у вікно, — сказала Мія.
— А що мені робити?
— Дивитися на мене.
— Це небезпечно.
— Чому?
— Ти можеш вирішити, що я тобі заздрю.
— Ти й заздриш.
Арія засміялася.
До них приєдналася ще одна подруга — Лілі.
Вона поставила стаканчик на стіл і відразу сказала:
— Отже. Сьогодні.
— Ні, — відповіла Арія.
— Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати.
— Знаю.
— Клуб.
— Саме це.
Лілі сіла навпроти.
— Ти не можеш усе життя проводити між університетом і домом.
— Можу.
— Ні.
— Можу.
— Не можеш.
Мія кивнула.
— Підтверджую.
Арія закотила очі.
— У мене нормальне життя.
— У тебе дуже спокійне життя.
— І що в цьому поганого?
— Нічого, — сказала Лілі. — Просто іноді треба дозволяти собі щось спонтанне.
Арія подивилася на них.
— Ви вже все вирішили?
— Так.
— Навіть без мене?
— Так.
— Чудово.
Вона зробила ковток кави.
— О котрій?
Мія переможно посміхнулася.
— Я знала.

— Я просто питаю.
— Звісно.
Арія похитала головою.
Вона не знала, що саме цієї миті погодилася на вечір, який згодом згадуватиме набагато частіше, ніж хотіла б зізнатися.
Після кави Арія ще довго залишалася в університеті.
Вона зайшла до музичної кімнати, де майже завжди було порожньо після занять.

Там було тихо.
Саме тому вона любила це місце.
Арія поклала сумку на стілець, сіла біля піаніно і кілька секунд просто дивилася на клавіші.
Вона не була професійною співачкою.
Не мріяла про сцену.
Не уявляла себе перед тисячами людей.
Їй просто подобалося співати.
Коли ніхто не слухав.
Коли можна було не думати про те, як звучить кожна нота.
Вона тихо заспівала.
Лише кілька рядків.
Потім зупинилася.
Посміхнулася сама собі.
— Досить.
Вона взяла телефон і зробила кілька фотографій за вікном.
Не себе.
Не людей.
Просто місто.
Сонце вже стало м'якшим, а дерева біля університету ледь ворушилися від вітру.
Арія любила фотографувати такі моменти.
Не настільки, щоб називати це хобі.
Просто іноді хотілося залишити собі маленький шматочок дня.
Вона поклала телефон назад у сумку.
Телефон одразу завібрував.
Мія: Не забудь. О дев'ятій.
Арія відповіла:
Арія: Я пам'ятаю.
Потім ще одне повідомлення.
Мія: І вдягни щось красиве.
Арія усміхнулася.
Арія: А якщо я не хочу?
Мія: Тоді я сама прийду й виберу.
Арія відклала телефон.
— Божевільна.
Але вже знала, що ввечері піде.
Коли вона повернулася додому, сонце вже хилилося до горизонту.
Арія прийняла душ, довго стояла перед шафою, а потім зрозуміла, що Мія мала рацію.
Вона справді не знала, що вдягнути.
Зрештою вибрала просту сукню, легкий кардиган і залишила волосся розпущеним.
Подивилася на себе в дзеркало.
Не надто святково.
Не надто просто.
Саме так.
Телефон задзвонив.
— Ти готова? — почула вона голос Мії.
— Майже.
— Це означає «ще двадцять хвилин»?
— П'ятнадцять.
— Я буду через десять.
— Тоді мені десять.
— Оце вже правильний настрій.
Дзвінок закінчився.
Арія ще раз глянула в дзеркало.
Вона не чекала від цього вечора нічого особливого.
Просто музика.
Друзі.
Кілька годин поза університетом.
Можливо, танці.
Можливо, сміх.
А завтра знову будуть пари.
Звичайний день.
Звичайне життя.
Вона ще не знала, що іноді достатньо одного вечора, щоб усе перестало бути звичайним.
О дев'ятій вечора Арія вже сиділа в машині разом із Мією та Лілі.