Глава 7

 - Ну, починай. Уяви, точніше, згадай: я заходжу до тебе в палату і кажу: «Привіт, Раяне», - спорожнілий парк наганяє тугу. Чи, може, тугу на мене наганяє повисла пауза? Він не міг забути ті слова. В душі жевріє крихітна надія, що він не наважиться їх знову повторити. Три рази вже відкашлявся, чіпає годинник, дивиться кудись вбік. - Раяне, це так складно?

- Емоції вже не ті, - знизує він плечима. - Гаразд… Приперлася позловтішатися? Щось ти не поспішала! Набігалася? Чи, може, ще поносишся зі своєю дорогоцінною цнотою? Треба ж, як ми злякалися! А давай ти мене тепер пожалієш, га?! Падай зверху, місце ще не зайняте! Трахну тебе як компенсацію за те, що через тебе я вилетів з команди й з університету! Сука! Через тебе у мене в нозі тепер до хера спиць! Думаєш, ти цього варта? Якби я знав, що все так обернеться, в житті б не глянув на таку задрипанку, як ти! Що стоїш, очима кліпаєш? Ти ще мені тут поплач! Забирайся, бачити тебе більше не можу! - закінчивши, Раян важко зітхнув. І поки він повторював всі ці фрази дворічної давності, жодного разу не глянув мені в очі. Але в той день просто вбивав мене своїм поглядом.

- Що ж, Раяне, відчувала моя душа. Значить, не дарма я втекла від такого покидька, як ти! – і я, своєю чергою, повторюю свої тодішні слова. - Ось і добре, що ти вилетів з команди, ти ж зовсім бігати не вмієш! Погнався за дівчиною і примудрився впасти зі сходів! Яка нормальна дівчина захоче зв'язати з тобою свою долю? Тобі світять лише шалави, які з радістю будуть розсовувати перед тобою ноги! Ось вони нехай тебе й жаліють! І сльози я лити не збираюся, ти їх не гідний! Щастя, що я так легко від тебе відбулася! Видужуй, нікчемо! Тебе завжди візьмуть на роботу в будь-якій фірмі твого татка! - я теж поки все це промовляла, так і не змогла подивитися йому в очі. - І ось з того моменту кожна наша зустріч вибухала емоціями та звинуваченнями. Мені тепер здається, що ти спеціально перевівся у цей коледж… Щоб діставати мене.

- Так і є… Чорт, бридке відчуття після цих спогадів.

- Пробач, що наговорила тобі все це зопалу, що піддалася образі. Мені взагалі не потрібно було приходити до тебе у той день. Але ж так хотіла тебе побачити, я переживала за тебе. Звісно, не мала на меті, щоб ти тоді впав. Пробач, Раяне, за мою імпульсивність.

- Е-е-е… - йому важко вибачатися, бо він робить це майже вперше. - І ти пробач мені, Саві, за те, що так грубо на тебе накричав, за моє хамство, за те, що звинуватив тебе. Насправді я так не думав. Мене просто накрило після того, як лікар розписав всі перспективи, порадивши поставити хрест на футболі. Мені хотілося виплеснути цю гіркоту, зробити боляче комусь ще, і це виявилася ти. Пробач, що все так склалося після. Я знаю, що козел. І за ляпас пробач. За що ще попросити вибачення?

- Важливо, щоб ти робив це щиро, - підіймаю на нього свій погляд. Раян нервує, кусаючи губу, розтирає скроню.

- Знову розболілася голова?

- Ага. Неважливо. Що далі? Щось я не відчуваю полегшення. Так само хріново.

- Може, потрібно, щоб пройшов деякий час? Або продовжимо розбирати образи. Ти все ще сердишся на мене?

- Так, але вже інакше. Це якийсь психоз, їй богу! - фиркає Раян. - Я злюся не тому, що все ось так склалося, а тому… що у мене таке враження, ніби ти у мене щось відібрала, забрала когось близького. У мене завжди були з цим проблеми, з самого дитинства. Самотність… З тобою я перестав це відчувати, а коли ми посварилися, це повернулося знову. Злюся, тому що пари з нас не вийде, така, як ти, не буде з таким, як я. Мені не притаманна постійність, і я не прихильник моногамії, мені подобається брати краще, як ти недавно сказала, подобається марнувати життя. Ми різні та несумісні, але, чорт, я не можу не думати про тебе. Ось така от фігня, Саванно Роуз Вуд.

- Я знаю, що ти такий. Неврівноважений, запальний гуляка-мажор. Ти не робиш людей щасливими, ти робиш їх нещасними. Навряд чи твої друзі справжні, навряд чи ти оціниш справжні почуття. Вони тобі не потрібні, ти їх ніколи не мав і прекрасно вмієш обходитися без цього. Тому мені незрозуміло, як зійшлися наші батьки, адже твій батько і ти такі схожі. Хоча, може, моїй мамі вдалося розтопити кригу, відшукати у цієї крижини серце і навчити його любити. Але я рада, що ми поговорили й озвучили накопичене. Тепер можна повернутися до колишньої домовленості - стриманість та дистанція.

Раян, чомусь, сміється у відповідь, хитаючи головою:

- Думаєш, це допоможе? Чи, сказавши «пробач», ми щось сильно змінимо у майбутньому? Ігнор навпаки акцентує увагу. А постійне нагадування собі, що потрібно тримати дистанцію, навпаки, провокуватиме шукати точки перетину.

- Зауваж, першим завжди починаєш ти. Якби ти мене не діставав, я б не огризалася. Спробуй кожного разу прикушувати язика, коли я буду потрапляти тобі на очі. Потім це увійде у звичку, і ми позбудемося цієї… лютої пристрасті, - хмикаю з гіркотою у відповідь, згадавши, як це обізвала Іззі. Адже дійсно підходить.

- Тобто це я провокатор?! Я поганий, а ти вся така хороша?!

- Тобі складно це визнати?! - одне його питання, поставлене різким тоном - і емоції знову звиваються. - Гаразд, не будемо знову лізти в пляшку. Погодься, що вибачення хоч трішечки, але допомогло. Тепер, коли ти побачиш мене у якійсь не такій кофті або зі стопкою книг, або ще щось, згадаєш цю нашу розмову і, можливо, передумаєш ятрити. Адже у мажорів теж є серце, нехай воно розміром з горошину, але все ж таки.

- Дійсно, яка мила психотерапія. Безкоштовна, надихаюча, на свіжому повітрі. Як я класно змотався до Нью-Йорка. Думаю, далі продовжувати розмову безглуздо, щоб не повернутися до початку. Потрібно закріпити терапевтичний ефект. Якщо цей експеримент буде вдалим, можеш поділитися своїм ноу-хау з батьком Люка, - звісно ж, він ятрить. Не може інакше. Це така людина. От же ж комусь не пощастить, хто вискочить за нього заміж.