Ти тільки зачекай на мене

Ярослав повернувся додому трохи по сьомій, коли на вулиці вже густішали сутінки й у вікнах навпроти почали вмикати світло.

День був важкий. Тобто звичайний, але важкий тією особливою втомою, яка накопичується не від справ, а від чекання кінця справ. Він довго стояв на зупинці, поки автобус застряг у заторі на розі. Довго тиснувся в салоні, дивлячись на потилиці чужих людей. Довго піднімався сходами, тримаючись за поручень, і вже на своєму поверсі дістав ключі, ще не дійшовши до дверей, бо руки самі знали шлях.

У квартирі було тепло.

Це було перше, що він відчув: тепло, і запах. Хтось смажив цибулю. Не палив, не пересмажував, а саме смажив повільно, на малому вогні, так, як це робила лише одна людина в його житті. У коридорі горіло світло, на вішалці висіло її пальто. Біля порога стояли її кеди.

Він зняв куртку, повісив поруч і пройшов на кухню.

Дарина стояла біля плити спиною до нього. Волосся зібране в недбалий пучок, із якого вибивалось пасмо за вухом. Домашня футболка, довгі сірі штани, босі ноги на холодній підлозі. Вона щось помішувала в сковороді й тихо наспівувала, не тримаючи мелодії, як робила завжди, коли думала про своє.

Вона почула його кроки й обернулась.

— О, ти вже? Я думала, пізніше будеш.

— Затор, — сказав він і сперся плечем на одвірок. — Увесь центр стоїть.

— Бідненький. Мий руки, вечеря за п'ять хвилин.

Він усміхнувся. Справді усміхнувся, вперше за день. Дарина дивилась на нього спокійно, трохи втомлено, так, як дивляться на людину, яку знають настільки добре, що вже не потрібні слова.

Він помив руки у ванній. Витер їх рушником, що висів на звичному місці. Глянув на своє відображення в дзеркалі: бліде обличчя, під очима тіні, на скроні, під волоссям, тонкий давній шрам, до якого він давно звик і який уже не помічав. На мить йому здалося, що чогось бракує. Ніби в цій картині має бути ще хтось. Він постояв секунду, намагаючись зрозуміти, й так і не зрозумів.

На кухні вже стояли дві тарілки. Картопля з цибулею й кусочками м'яса, трохи солоних огірків, хліб на дерев'яній дошці. Дарина сіла навпроти, поставила лікті на стіл і підперла щоки долонями.

— Ну, розказуй. Як день?

Він розповів. Про начальника, який знову чекав на звіт, про колегу, що лишила йому половину роботи, про автобус, про затор, про старенького чоловіка, який у вагоні довго розповідав комусь, що в нього болить спина. Вона слухала, всміхаючись, іноді кивала. Іноді тихо сміялась у відповідних місцях, так, як сміються люди, які слухають не слова, а голос.

Він їв. Картопля була гаряча, трохи надто солона, смачна. Не так, як вона завжди готувала, але саме так, як він любив.

— А ти чого не їси? — спитав він, помітивши, що її тарілка стоїть неторкана.

— Я не голодна. Пізно обідала.

— Де це ти обідала?

— Та так. Десь. — Вона знизала плечима й усміхнулась. — Їж, не відволікайся.

Він знову глянув на її тарілку. Вона була повна, акуратна, з рівним шаром цибулі. Не торкнута. І чомусь не парувала, хоч стояла поруч із його, з якої йшла гаряча хмарка.

Але він був занадто втомлений, щоб це помітити.

Після вечері вони разом мили посуд. Вона тримала тарілки під водою, він витирав. Вона розповідала щось про сусідку, яка знову лишила сміття біля дверей, про старий кран, який потім обов'язково треба було б полагодити, про те, що на балконі треба прибрати. Дрібниці. Звичайні вечірні дрібниці, з яких складається життя.

Він слухав, і йому було спокійно. Так спокійно, як не було давно. Так, ніби щось у ньому, давнє й стиснуте, нарешті розтиснулося.

Потім вони сиділи на дивані, загорнувшись в один плед. Вона поклала голову йому на плече. Від неї не пахло нічим: ні шампунем, ні кремом, ні кавою. Лише легким, ледь відчутним холодом, як від відчиненого вікна в кімнаті, де давно не палили свічок.

Він не звернув уваги.

— Я скучила, — тихо сказала вона.

— За ким?

— За тобою, дурню.

Він засміявся й поцілував її в маківку. Волосся було прохолодне й сухе.

Фільм вони вибрали старий. Один із тих, що дивилися вже по кілька разів і знали майже напам'ять. Дарина заснула раніше, ніж минула половина, і Ярослав довго сидів, не ворушачись, боячись її розбудити, дивлячись на екран, на якому рухалися чужі люди в чужому житті. Потім вимкнув телевізор, обережно підняв її й переніс до ліжка.

Вона була легка. Занадто легка. Він подумав, що вона, мабуть, схудла, і ця думка пройшла повз нього, не залишивши слідів.

Дні пішли один за одним, так схожі, що Ярослав скоро перестав їх розрізняти.

Він прокидався о сьомій. Ліжко поруч було порожнє, ковдра лежала рівно, подушка холодна. Це його не дивувало: Дарина завжди вставала раніше, готувала, поралась, вирушала по своїх справах. Раніше він міг її не чути, а потім заставати на кухні з чашкою кави й усмішкою. Тепер на кухні не було ні кави, ні чашки. Лише чисті тарілки в сушарці, звичайний ранок, світло з вікна.

Він пив чай, їв бутерброд, збирався на роботу. Телефон лежав на тумбочці, там, де й завжди. Дарининого поруч не було, але це теж нічого не означало: вона могла забрати його з собою. Він не питав.

Вдень йому не здавалося, що чогось бракує. Це було схоже на звичайну частину життя: людина йде на роботу, а потім повертається додому, і хтось її там чекає. Просто чекає.

На роботі було важче. Не через справи, а через щось, чого він не міг назвати. Колеги були лагідні, обережні, дивилися на нього довго, не завжди у вічі. Принесли каву без питань. Не розповідали анекдотів. Лише раз, у вівторок, його напарник Ігор, не підводячи очей від монітора, ніби між іншим, сказав:

— Слухай, ти як? Після всього?

— Після чого?

Ігор насупився й ще довше дивився в екран.

— Ну... Після лікарні. Ти ж казав, що вже краще.

— А, — Ярослав усміхнувся. — Та я вже давно здоровий. Усе гаразд.

Ігор кивнув і більше нічого не питав. Це було дивно: Ярослав не міг згадати, коли саме лежав у лікарні й чому, але відчував, що не варто про це розпитувати. Як у тих випадках, коли в кімнаті стоїть щось дуже велике й завмерле, і ти обходиш його, не дивлячись.