2 глава "Колишня стерва"

Друга глава

Наступний день

Я не помітив як ми опинились у мене дома у ліжку. Її голова лежала на моєму плечі, а я її обіймав. Мені це дуже подобається, я подивився на неї й посміхнувся. Ксеня заснула, я теж закрив очі й задрімав.

Я прокинувся вночі та подивився на годинник, вже була друга година ночі.

- Що таке? ― почув я голос Ксенії

- Нічого, спи ― я поцілував її в лоб.

Ранок почався з того що я тихо встав і приготував сніданок. Я приніс Ксенії сніданок у ліжко.

- Ксеня прокидайся

Я поставив тацю на тумбочку. Ксеня відкрила очі та потягнулась.

- Це мені? ― вона посміхнулась

- Тобі

- Дякую, мені приємно...... а як же ранкова пробіжка?

- Один раз можна пропустити

- Добре

Я її ніжно поцілував у губи. Ми почали цілуватись. І знову ми опинились голі у ліжку.

- Ніколи не думала, що я буду лежати в обіймах у майже незнайомого хлопця

Ми засміялись.

Я лежав і розумів що хочу бути з нею все життя. Що я закохався.

Я встав одягнувся взяв собі каву і подав Ксенії її каву. Ми пили каву і просто дивились один на одного.

Ми йшли в коледж разом. О, ні знову вона...Віола. Вона побачила нас.

- Ну, привіт

- Привіт, що хочеш?

- Я вже казала тобі, що я хочу

- Ні! Ні! І ще раз ні! Ніколи більше цього не буде!

- Ніколи не кажи “ніколи”

Вона розвернулась і пішла. Ксеня подивилась на мене.

- Що вона хотіла?

- Не важливо.

- Можна тебе запитати, чому ви розійшлись?

- Вона сама пішла від мене до іншого, але у них нічого не склалося....я зовсім не жалкую що ми розійшлись.

- Давно вона за тобою бігає?

- Четвертий місяць

- Ого

Ми підійшли до коледжу.

- Зустрінемось в обід?

- Думаю, так

Вона посміхнулась і помахала рукою, а потім зайшла в будівлю. А я стояв і посміхався як дурень...., але як щасливий дурень.

До мене підійшов Роман.

- Привіт

- Привіт ― ми потиснули один одному руку.

- Як спектакль?

- Дуже цікаво. Ми після пішли гуляти

- Я так розумію вечір вдався?

- Не те слово... ми разом в коледж прийшли

- А, де вона?

- Вже пішла...Віола намагалась ранок мені зіпсувати

- Так і не відстала

- Ні... вона хоче почати все заново, а для мене вона вже не цікава, що мені робити?

Роман знизив плечима.

- Чесно, не знаю

До нас підійшла Аліна. Вона підійшла до Романа і поцілувала його в губи. Роман обійняв її за талію.

- Нам вже треба йти

Вони розвернулись і пішли, а я стояв і посміхався.

Я зайшов у аудиторію і сів окремо від всіх. Не знаю чому, але мені не хочеться ні з ким розмовляти. Почалась лекція, я відкрив зошит і почав в ньому малювати.

Забув сказати я малюю, в дитинстві я любив малювати та хотів стати художником, тому попросив маму завести мене у школу малювання.

Я почав з пам'яті малювати портрет Ксенії. Зробивши начерки я підняв голову і побачив що в аудиторію зайшла Ксеня з якоюсь жінкою.

- Добрий день, мене звати Марина Геннадіївна, я приїхала з Києва за двома студентами, щоб вони зробили презентацію і представили свій коледж на конкурсі “Найкращий коледж в Україні”. Одна учасниця у мене вже є треба ще один. Підніміть руку хто хоче брати участь у цьому конкурсі.

Я роздивився аудиторію і побачив, що ніхто не підняв руку. Потім подумав, що це ще одна можливість проводити з Ксенією більше часу. Я підняв руку. Марина Геннадіївна подивилась на мене і посміхнулась.

- Ось й добре, як тебе звати?

- Костянтин

Ксенія дивилась, мабуть, на всіх і тому не помітила мене, коли ж я сказав як мене звати. Вона подивилась на мене і почала посміхатись.

- На перерві зайдеш у 327 кабінет, добре?

- Так

Вони вийшли й викладач далі продовжив розповідати тему, а я продовжив малювати.

На перерві я підійшов до кабінету і постукав.

- Входьте

Я зайшов у кабінет. За столом сиділа Марина Геннадіївна і Ксеня.

- Проходь, сідай. Ми зараз з Ксенією говоримо про тему презентації.