Розділ 18 (Ярослава)

“Боже, що ж я зараз роблю і чому мені так добре?”, – це питання супроводжує мене близько години. Та замість того, щоб дати на нього відповідь, я сиджу на колінах Германа і згораю від надлишку відчуттів.

Ще якихось кілька тижнів тому я була впевнена, що зможу втримати ситуацію під контролем. Вважала, що Герман отримає бажане і нарешті дасть мені спокій. Але так сильно я ще не помилялася. Безумство не може зупинити ні моя мораль, ні різниця у віці, ні осуд суспільства. Воно несеться з такою швидкістю, що я не встигаю за ним.

— Германе…, — шепочу я, коли поцілунок розривається. 

Губи болять від нестримних укусів, легені печуть від нестачі повітря. Я намагаюся віддихатися, але мені це кепсько вдається. Особливо, коли Герман дорвався до бажаного і тепер жадібно вивчає моє тіло. 

— Зроби так ще раз, — слова хлопця губляться десь біля моїх ключиць.

— Що саме? 

— Прошепочи моє ім’я. Дай мені зрозуміти, що це не черговий сон і ти поруч.

Слова звучать так відчайдушно, що у мене аж серце стискається. Скільки ж в нього любові до мене? Але за що? Чим я така особлива? Чому цей юнак обрав саме мене, коли міг забажати будь-яку іншу дівчину?

— Германе, я тут. Це більше не сон, — і знову тягучий поцілунок, в якому хочеться розчинитися. 

Мені байдуже, що в голові потрохи паморочиться, байдуже на збудження, яке починає з'являтися. Я зараз така безсила та вразлива перед Германом, який взяв контроль у свої руки. Такого ніколи не було, навіть у мої двадцять два, коли я вперше закохалася в Дана. І мені трохи лячно від цього.

— Скільки ж я думав про тебе, моя нездійсненна мріє, — одне тільки звертання викликає пощипування у кутиках очей. Боюся, що якщо Герман продовжить далі озвучувати такі відверті зізнання, я можу заплакати.

— Мовчи, бо мені фізично боляче від усвідомлення того, скільки часу ти на мене чекав.

Рука Германа торкається моєї щоки й ніжно починає її погладжувати. Я мимоволі закриваю очі та піддаюся ласці. Сил тримати холодну маску більше не було. Тому, як тільки я переступила поріг цієї квартири, вона впала додолу і розбилася на маленькі шматочки. І я відчула полегшення.

— Байдуже скільки минуло часу, головне, що ми тепер разом. І я готовий знову і знову чекати, знаючи, що воно того варте. 

— Хочу тобі відповісти взаємністю, щоб ти побув на моєму місці.

Але поки не можу… Герман мені справді не байдужий. Я відчуваю, що з кожним днем починаю все більше загрузати в його почуттях і рано чи пізно мені вже не вдасться з них вибратися. Бо у мені також щось зароджується. Щось надто світле та невинне, але таке сильне, що воліє розірвати мене зсередини. 

— Тобі не потрібно мені зізнаватися у коханні, бо я й так щасливий, що ти поруч. Тим паче я вже казав. Моїх почуттів вистачить на двох. 

Дурний хлопчина. 

Дурний, щирий і такий закоханий… І що мені зробити? Як можна відштовхнути, коли в тих очах світяться сердечка? Як можна не закохатися у відповідь, коли він готовий весь світ кинути до ніг?

Ні, він не буде кохати за нас двох. Я так не хочу. Герман заслуговує на взаємність. І я намагатимуся дати її. Хай у мене не виходитиме спочатку, хай я не зможу так гарно сказати, як він, але я буду старатися. Буду робити все, щоб ці сірі очі навпроти й далі так сяяли. Бо тільки в них я побачила наскільки особлива. 

Це буде згодом. 

А зараз я цілую Германа з усією ніжністю, яка в мене є, щоб він хоч трохи відчув мою вдячність за десять років очікування. Бо сьогоднішній день для нас особливий. І назад дороги більше немає.

Я була його нездійсненною мрією, він був сином моїх друзів. Та сьогодні всі межі стерті. Ми тепер просто двоє людей, яких затягнув в себе сильний вир, ім’я якому кохання.