Розділ 7 (Герман)

Спогад

Букет у руках виглядає надто недоречно біля входу в суд, а тому я опускаю його вниз, щоб так сильно не впадати в око. Просто я зі своїми підлітковими загонами ніяк не можу впоратися. Чомусь мені здається, що кожний витріщається на мене. Хоча… перехожим, напевно, байдуже. 

Ідея прийти сюди вже не здається мені такою хорошою, але відступати нікуди. Годину тому батько розповів, що Яра виграла свою першу гучну справу і я на радощах приїхав її привітати. Так, це трохи імпульсивний вчинок, але стриматися я не міг.

Взагалі, коли справа стосується Яри я нічого не можу з собою вдіяти. Вона ніби Муза, що надихає мене творити. Щоразу в голові з’являється нова ідея, як можна здивувати жінку і я йду на її повідцю. Як і зараз. 

Яра виходить з будівлі суду не сама, а в компанії двох чоловіків, які висловлюють їй компліменти. Ревнощі я ховаю за посмішкою, в яку я намагаюся вкласти всю свою радість за успіх жінки. Зі слів батька я знаю настільки ця справа була важкою. 

— Германе? — я киваю головою і спостерігаю, як Яра прощається з колегами, щоб підійти до мене. — Що ти тут робиш? 

— Приїхав привітати тебе, — тіло ціпеніє від зніяковіння, але я пересилю себе, щоб протягнути букет не менш збентеженій Ярославі. 

Це її улюблені білі ранункулюси. 

— Любий, ти мене дивуєш, — Яра приймає квіти, а потім підіймається навшпиньки, щоб залишити поцілунок на моїй щоці. Одна коротка мить, а в мені ніби зацвіли бутони ніжних квітів. — Дякую, букет неймовірно гарний.

— На твоєму фоні він тьмяніє, — на видиху зізнаюся я.

Прокляття, як би я не намагався контролювати своє тіло, але зрадницькі червоні плями все одно покривають шкіру. Це був тільки один комплімент, а шия та вилиці горять вогнем. І Яра це також помічає, проте ніяк не коментує. 

— Германе, ти такий милий, що я аж не можу, — вона тільки широко посміхається, а я згораю всередині. 

Хотілося заперечити, що я не просто милий, але я вчасно стримую себе. Які б у мене не були почуття до Ярослави, для неї я все одно тільки сімнадцятирічний син її друзів. 

— Як ти дивишся на те, щоб разом випити кави? Якщо, звісно, у тебе є час, — додаю я. 

— Думаю, що трохи часу на каву я можу виділити. 

Як справжній джентльмен я виставляю лікоть, щоб дама мого серця змога мене за нього обхопити. Хоч на якийсь час я маю змогу потішити себе ілюзією щастя, яка розіб’ється в момент, коли за Ярою приїде її чоловік. 

***

Роки минули, а разом з ними й підліткова наївність. Я більше не шаріюся і не ніяковію, як тоді, але все одно палаю з середини, вартує Ярі опинитися в полі мого зору. 

— Ти станеш моєю, Яро. Хай не сьогодні й навіть не завтра. Нічого, я чекав цього десять років і ще почекаю. Головне, що у мене є ціль і я не здамся перед нею. 

Того вечора я був упевнений, як ніколи. На мить мені навіть здалося, що Яра замислилася над моїми словами й готова сприйняти їх, як належне, але я знову помилився. Бо на тім танці все і завершилося. 

Вартувало мені відвернутися на мить, як жінка покинула святкову залу. Мені хотілося піти за нею слідом, але батько вчасно мене зупинив. Моя нетерплячість грала зі мною у злий жарт, а тому найбільшим моїм ворогом був я сам. 

Ярослава собі не зрадила. Почувши знову про мої почуття, вона вирішила повернутися до старої доброї тактики: уникати мене будь-яким способом. Тепер побачити її я міг тільки на парах, після яких вона хутко покидала кабінет й ігнорувала мої прохання про розмову. 

Мене це жахливо дратувало і водночас заохочувало до дій. 

Можливо, інший на моєму місці б давно здався, але я такого допустити не міг. Особливо не тоді, коли підстав для відмови не було. Раніше Яру бентежило те, що вона одружена. Зараз її хвилює вік та викладання. Але жодного разу я не почув те, що не приваблюю її як чоловік. І ця думка поки мене гріє. 

Саме тому я зараз сиджу на останньому поверсі бізнес-центру біля панорамного вікна і розглядаю ніжні пелюстки білого ранункулюса.

Мама називає мої дії дурістю, батько ж співчутливо киває мені. Я знаю, що вони не поділяють мої почуття до Яри, але мені байдуже. Зараз у мене настав такий період, коли я повністю незалежний від батьків. 

У мене є прибуткова робота та окреме житло. Навчання завершиться за якихось кілька місяців. Я можу турбуватися за себе і за свою жінку. Навіть попри те, що мені тільки 23 роки, що також бентежить Ярославу. У нашому випадку вік – це тільки цифра у паспорті. І я маю наміри це довести всім. 

За спиною чую стукіт підборів і я несвідомо вирівнюю поставу. Мені навіть не потрібно повертатися, щоб поглянути хто йде. Серце й так відчуває наближення Яри.