9

Аліса не завжди плакала.

Іноді вона мовчала.

Мовчання стало її другою мовою.

Вона навчилася говорити очима, паузами, короткими відповідями.

Навчилася ковтати слова ще до того, як вони встигали зірватися з губ.

Іноді їй було що сказати.

Дуже багато.

Але вона думала:

«Навіщо?»

Навіщо пояснювати, якщо тебе все одно не зрозуміють?

Навіщо говорити про біль, якщо у відповідь можна почути, що ти перебільшуєш?

Навіщо говорити про страх, якщо він здається смішним для того, хто його не відчуває?

Навіщо просити про любов, якщо любов не повинна випрошуватися?

Тому вона мовчала.

Коли хотілося кричати.

Мовчала, коли було образливо.

Мовчала, коли хотілося поставити сотню запитань.

Мовчала, коли всередині вже давно накопичилося «мені боляче».

Іноді вона мовчала навіть тоді, коли найбільше хотіла почути:

«Я бачу, що тобі погано».

Але ніхто не чув того, що не було сказано.

І в цьому була найбільша пастка її мовчання.

Вона думала, що мовчить, щоб зберегти спокій.

А насправді іноді мовчання забирало спокій у неї самої.

Вона могла лежати поруч із людиною і відчувати себе самотньою.

Могла дивитися на знайоме обличчя і думати про те, як багато між ними невисловленого.

Могла хотіти притулитися — і водночас боятися зробити перший крок.

Могла злитися — але замість слів просто ставала тихішою.

Іноді людина поруч навіть не здогадувалася, що всередині Аліси в цей момент ціла буря.

Тому що зовні вона була спокійною.

Вона вміла виглядати спокійною.

Це теж було частиною її сили.

І частиною її болю.

Мовчання поступово стало звичкою.

Спочатку воно захищало.

Потім почало віддаляти.

Від інших.

Від близьких.

Від самої себе.

Бо коли роками не говориш про те, що відчуваєш, одного дня стає складно зрозуміти, що саме ти відчуваєш.

Образа змішується з любов’ю.

Страх — із надією.

Злість — із сумом.

А бажання бути поруч — із бажанням втекти.

І тоді жінка вже сама не знає:

«Я мовчу, бо мені нічого сказати? Чи тому, що в мене занадто багато всього всередині?»