Глава 3

 Раян

Я приголомшений... Ошелешений тим, як доля раптом відгукнулася на мої думки. Ні, не хворобою батька, звісно. Можливістю її побачити. Донна зателефонувала двадцять хвилин тому, а я все ще ніяк не можу прийти до тями. Чи часто думав про Саванну? Щодня – це часто чи постійно? Я згадував про неї щодня, прокидаючись чи засинаючи. Щодня промацував свою душу, переконуючись, що ті відчуття на місці. Знаходив та тримався за них. Для мене це важливо – пам'ятати, що колись був щасливий та коханий. Спочатку я не переносив запаху шоколаду, він нагадував запах її парфумів і мене жорстко вивертало навиворіт. Тепер я, навпаки, ностальгуючи люблю насолоджуватися цим запахом.

Знаю, що винен. Тупо розлютився і все втратив, повівся, як лайно, у мені його тоді був надлишок. Я ніби кайфував від цього болю, порвавши душу собі та їй. Пішов у рознос, упиваючись думкою, що життя - біль… що я все одно все руйную, що закінчений моральний виродок, що мені потрібно прийняти себе такого і насолоджуватися своїм довбаним життям, тому що я і Саві, з її правильними поглядами - не сумісні. Моє кохання вбивало і мене, і її. Я не вмів любити, мене дратувала ця дика потреба бути з нею. Не впевнений, що можу кохати зараз. Це складно. Любов між батьком та його дитиною природна, а от кохання між чоловіком та жінкою - це таке незрозуміле випробування без жодних гарантій. Але моєю нагородою всі ці роки був спогад, що мене, дурня, щиро любили.

Я б не зміг тоді зупинитися, все одно понесло б, як порвало того дня, коли Люк підсунув мені ті фото. Звісно, ​​ще й з їдкими коментарями. Фото оголеної Саві, коли він став її першим. Не знаю, як її підловив, чи знала вона про ці фотографії… Я розумів, чого прагне цей козел, розумів, що фотки дворічної давнини. Але сам факт… Наче вона віддала йому свою незайманість на зло мені. Здавалося, що ніколи не пробачу їм за це. Першу свою злість я зірвав на Люку - зламав йому щелепу. А потім, коли побачив, що Саві обіймається з якимось піжоном, зірвав злість на ній.

І місяців шість зривав злість на самому собі та всіх, хто тоді потрапляв під руку. Міняв дівок, сіяв грошима, отриманими в спадок. І, щоразу прокидаючись, все одно думав про Саві. Мені її не вистачало, але знав, що вона не пробачить.

Виявляється, деяким людям потрібно все повністю розбити, розірвати, спалити вщент, щоб потім, дивлячись на уламки, побачити картину цілком. Щоб зрозуміти помилку, деяким людям потрібні відстань та час. Саме відстань та час чітко дали мені зрозуміти, що саме я втратив і як багато означала для мене ця дівчина. Що насправді Саванна була… всім. Вона була ключем від мого щастя, з нею я міг бути собою, лише їй одній відкрив своє серце. Більше це не вдалось нікому. У сенсі жодній іншій дівчині не вдалося викликати в мені почуттів у відповідь. Але з недавніх пір дехто все-таки заволодів моїм серцем. Йому лише десять місяців, і ця поява перевернула мою свідомість, погляди та ставлення до багатьох речей. Мабуть, потрібно було втратити кохану дівчину і стати батьком, щоб зрозуміти, як сильно накосячив. Зате тепер, нарешті, я зібрався духом, щоб її побачити. До цього потроху стежив її життям, обережно збираючи інформацію через спільних знайомих, і робив висновки.

Але навіть не уявляв, що зазнаю такого…

Ніколи не думав, що біль можна змішати із захопленням. Коли душа розплутується з вузла, у якому вона журилася чотири роки. Це боляче. Але знову побачити Саві зблизька - це таке приголомшливе почуття, ніби я воскрес і повернувся. Серце пече і не вистачає кисню. Хочеться схопити її за руку, притиснути до себе, заритися обличчям у волосся і глибше втягнути запах, затримавши подих. Колись моя, так само кохана… Дивлюся на цю вродливу дівчину - і кожна моя клітина оживає, розправляється та спалахує. За хвилину вже палаю бажанням повернути її у своє життя. Не знаю, що для цього доведеться зробити, скільки разів розбити голову чи стерти пальців до крові.

Подумки я багато разів вимовляв її ім'я, але вимовити вголос уперше за чотири роки виявилося складно. Не я її покликав, тому що все ще шокований, її душа моя покликала.

Ні, вона не могла все відпустити та забути. Байдужа людина не може дивитися на тебе з таким болем та образою. Саві сердиться, і має на це повне право. А якщо вона сердиться, значить, щось ще відчуває. Навіть якщо їй зараз здається, що це ненависть.

Ти навіть собі не уявляєш, Саванно Роуз Вуд, як я сумував за тобою, але не наважувався з’явитися на очі через страх бути відкинутим. Але, спіймавши зараз твій погляд, тепер впевнений, що доб'юся того, щоб ти мене вислухала. Хоча б вислухала.

Навіть на свого батька тепер дивлюсь інакше, без злості та докорів. Оце він здивується, дізнавшись, що я повторив його долю. Щоправда, я не був одружений, але мені теж принесли та залишили немовля, вимагаючи за нього грошей. Звісно ж, я не повторю помилок свого батька, я все-таки не він, але на його ситуацію тепер зміг подивитися з іншого боку. Злість батька мене зачіпає не так, як зачіпає агресія Саванни. Страшенно хочу побачити її посмішку, а вона тільки хмуриться та стискає губи, які я тепер мрію поцілувати. Мила моя, я став напрочуд упертим, у мене з'явилася хижа щелепа завдяки конкуренції в бізнесі, тому якщо поставлю собі за мету – буду до неї йти, навіть якщо ти змусиш мене протоптати сім кіл пекла. Ми поговоримо. Якось ти сядеш навпроти мене, я візьму тебе за руку, а ти мене вислухаєш. Якщо доведеться – примушу.

Це місто навіяло стільки спогадів: кожна вулиця, рідний будинок. Думки та почуття мчать лавиною, головне - не втратити контроль, нехай тепер вона його втратить. Нехай сердиться, психує, виплескує мені в обличчя своє обурення. До людини на емоціях найлегше підібратися. Я змінився, Саванно. Ми обидва змінилися. Я теж готовий тебе вислухати, і готовий до боротьби. Скільки б ти дверей переді мною не зачиняла, я їх відчинятиму, виламуватиму, якщо доведеться. Бо десь там, у глибині твого серця, все ще живе пам'ять про нас. Я побачив це, зазирнувши у твої очі. Буде потрібно - ходитиму слідом щодня, влаштовуватиму засідки та миготітиму перед очима, поки ти не втомишся.