Розділ 22. Ярослава

***

– Я зроблю усе що завгодно, – я вимовила це тихо, але все одно почулися нотки відчаю.

Якийсь час хлопець стояв, напружено вивчаючи мене, а потім майже байдуже кинув:

– Переспи зі мною.

***

36 годинами раніше

– Ярослава Поліщук? – сухо поцікавився чоловічий голос у телефоні.

– Так.

– Вас турбує капітан поліції Семен Беленко. Вам необхідно під'їхати до відділку.

– Можу я поцікавитися з якого питання?

– Усе дізнаєтеся на місці. Кабінет номер 43.

На цьому капітан поліції Семен Беленко повісив слухавку, а мені нічого не залишилося, як почати збиратися. Якщо зазвичай люди після дзвінка поліції починають нервувати, не розуміючи, чому їх викликають, то я почала перебирати в голові всі правопорушення, за які мною могли б зацікавитися наші браві представники правосуддя. Хоч би не спливли відомості про підпільне казино і мою участь у грі.

Себе я намагалася зайвий раз не накручувати. Як відомо, можна самій спалити більше секретів, ніж знають у поліції. Тож натягнувши на обличчя маску спокою, я постукала у двері з табличкою «43» і після дозволу зайшла в кабінет.

Приміщення було невеликим, а всі можливі поверхні та шафи завалені паперами. Відносно молодий для капітана чоловік, віком до 40, підняв на мене погляд і порухом руки вказав на стілець перед його столом.

– Доброго дня. Я Поліщук. Ви мені телефонували.

– Так, – кивнув поліцейський, витягуючи одну з тек з-під купи папок. – Справа стосується вашої сестри Аліси Поліщук.

Я очікувала чого завгодно, але до згадки сестри була не готова. Усе моє тіло напружилося, і я навіть дихати перестала.

– Нам надіслали її орієнтування. Вам потрібно переглянути документи й підтвердити...

– Стійте, – неживим голосом промовила я. – Ви сказали орієнтування? Аліса не... не могла...

Думки плуталися. Не виходило сформувати речення. Я знала, що коли дитина тікає, адміністрація дитбудинку повідомляє в поліцію і дає орієнтування. Але моя сестра не могла цього зробити. Я говорила з нею вчора ввечері, і все було нормально. Вона не мала на те причин. І якби втекла, то прийшла б до мене. Адже я знаю свою малу.

Поки в моїй голові кругообігом вирували всілякі думки, поліцейський відстороненим голосом продовжив:

– Ваша сестра не тікала з дитячого будинку. Нам надійшла заява про викрадення.

Я оніміла. Хотілося перепитати, чи правильно я розчула, але язик відмовився слухатися, і я лиш пробурмотіла щось невиразне. Капітан почав розповідь, але у мене в вухах з'явився дзвін і половину його слів я не почула.

– ... йшли до школи, коли біля них зупинився чорний фургон. З нього вийшов чоловік у капюшоні і схопив Алісу…

Закінчив чоловік словами, що вони зроблять усе можливе, аби знайти мою сестру.

Я не пам'ятаю, як попрощалася з ним, як покинула кабінет і будівлю поліції. Отямилася лише коли холодний осінній вітер вдарив в обличчя. Мені потрібно було придумати щось. Я не могла розраховувати на роботу нашої доблесної поліції. До того ж я прекрасно розуміла, що шанси знайти Алісу в них мінімальні. Чорний фургон. Чувак у капюшоні. Зі свідків кілька перехожих і діти з Алісиної групи.

Очевидно, це було не викрадення з метою викупу. Шантажисти завжди вивчають фінансове становище своїх жертв, щоб зрубати якомога більше бабла. А тут дівчисько з дитбудинку. Та ні один ідіот не викраде її заради наживи. Ні, тут все банальніше і значно жахливіше. Таких як ми, нікому непотрібних дітей, без сім'ї та рідних, викрадають заради продажу. На органи, для примусової праці, так званого рабства, зовсім малих змушують жебракувати, а старших дівчат – займатися проституцією. І цей «бізнес» чудесно процвітає, не дивлячись на всі старання органів. Тож якщо я хочу справді повернути сестру, потрібно шукати допомоги в цьому ж злочинному світі, а не в поліцейській дільниці.

Тільки проблема в тому, що я не мала таких зв'язків. Мій максимум – Цезар. Та він просто дрібний сутенер. Дідько, я не знала до кого звертатися. Ну що ж, будемо телефонувати всім знайомим, може хто щось знає або підкаже.

Сівши на лавку просто перед будівлею поліції, я почала обдзвонювати колишніх дитбудинківців, які випустилися раніше за мене. Може, не найкращий вибір місця, але я не хотіла втрачати часу. Мені потрібна була хоч якась зачіпка, щоб почати діяти, а не сидіти склавши руки. Тільки так я могла змусити себе не думати про ті жахливі речі, що можуть статися з Алісою.

Мій телефон завібрував, і я просто таки підскочила на лавці. Я чекала дзвінка від Ані, яка обіцяла знайти номер одного хлопця, але подивившись на екран, я побачила зовсім інше ім'я. Ян. Ось зараз мені точно не до нього. Скинувши вхідний, я продовжила переглядати свій список контактів. Дзвінок повторився і знову Ян. Я знову скинула, дратуючись, що хлопець не розуміє з першого разу. Коли від нього надійшло СМС, я вже мала намір висказати все, що думаю про цього нахабу, тим паче настрій якраз був добряче вилаятися. Але варто було побачити на екрані два коротких слова, всередині все похололо.

«Щось загубила?».