Розділ 20. Ярослава

За цей тиждень я встигла звикнути до присутності Яна в своєму житті. Перші кілька днів він узагалі від мене не відходив, наче я була смертельно хвора або як мінімум паралізована. Він перетворився на мого особистого водія, носія, годувальника і розважальника в одній особі.

Чого варта була тільки ще одна подорож тією самою річкою. Благо цього разу я не була зв'язана і мене не залишили саму в човні. Тоді хлопець покатав мене на своїй яхті. Досі не можу вимовити ці слова без уїдливих ноток, ніби це не могло трапитися зі мною. Одного вечора, після пізнього сеансу кіно, я залишилася в його квартирі, бо до моєї було добиратися через усе місто. Але нічого такого, про що можна було подумати, не сталося. Ні, я точно не збиралася переміщати наші стосунки в жодні інші площини, а Ян навіть не натякає на це. Тож у цьому плані я почувалася з ним у безпеці.

Але все хороше рано чи пізно закінчується. Я сказала хороше? Та ну, це була просто обмовка. Адже травму ноги не можна назвати чимось хорошим. Навіть якщо до неї в комплекті йшов особистий «слуга» в особі Яна, правда ж?

Моя нога вже була в повному порядку, тож відсьогодні мою міні-відпустку, яку я сама собі влаштувала, офіційно закінчено. Настав час переходити до справ. А точніше до однієї нахабної підступної білобрисої справи.

Ян вважав, його попередження достатньо, щоб поставити на місце Олесю, але в мене щодо цього була своя думка. Ні, може, таких витівок, як на останньому моєму тренуванні, більше й не буде, але я звикла мстити за такі вчинки. Звиняйте, та від дитбудинкових звичок не втекти. Та й мені самій ох як кортіло відповісти Олесі люб'язністю за люб'язність. Тим паче мені все одно необхідно змістити її з першості на підвищену стипендію. Ось і поєднаю приємне з корисним.

Якби моє життя було бойовиком, то ця місія називалася б «Усунення конкурентки». І першим її етапом було ненав'язливе навіювання цій дівиці однієї думки. І як не дивно, але це здавалося найскладнішим. Адже доведеться з нею говорити. Та ще й робити це чемно, щоб вона нічого не запідозрила. Загалом, завдання складне, але вкрай необхідне. Тож, зайшовши в роздягальню черлідерок і натрапивши на копицю білого фарбованого волосся, я сприйняла це за знак до дії.

– Привіт, – відгукнулася я, натягнувши на обличчя привітну (хотілося б вірити) усмішку.

– А, це ти, – фиркнула у відповідь Олеся, лише мазнувши по мені презирливим поглядом. – Ти вже повернулася?

– Так. З моєю ногою все чудово, спасибі що запитала.

«Менше сарказму, Ясю, – порадив внутрішній голос. – І спробуй посміхатися, а не шкіритися».

– До речі, я хотіла дещо з тобою обговорити...

– Якщо це стосується нашої програми на виступах, то я порадила б не лізти не в свою справу, – перебила вона мене.

– Ні, – стримуючи шипіння, відповіла я і ввічливо продовжила: – Це з особистого питання.

– Та ти що, – хмикнула Олеся. – Що в нас із тобою може бути спільного?

– Ян.

Я помітила, як вираз обличчя дівчини різко змінився. Тепер вона мене не просто зневажала, а готова була вбити одним поглядом. І перш ніж Олеся кинеться видирати мені волосся, я сказала:

– Послухай, мені він не потрібен. Я не претендую на нього ні як на хлопця, ні як на тимчасового коханця. Так, ми спілкуємося і, можливо, зі сторони здається, ніби ми близькі, але це не так. Яна просто зачепило, що я не підкорилася його правилам. Для нього я нове невідоме звірятко: награється і викине. Я тобі не суперниця.

– Чомусь не віриться, – фиркнула Олеся. – Усім вам злидаркам лишень би знайти хлопця та якомога багатшого, й одразу ноги перед ним розсунути. Гляди, щось та й перепаде.

– Ти серйозно думаєш, якби мені потрібен був заможний кавалер, я б обрала Яна? – іронічно підняла брову я. – Так, не заперечую, може в універі він крутий хлопець, але це лише тому, що його батьки володіють цим місцем. А що він сам із себе представляє? Та без татових грошенят він ніхто і ні на що не здатний. Якби мені й потрібен був благодійник, то точно не Адамов-молодший.

Я спеціально підкреслила останнє слово, скеровуючи, в який бік має працювати мозок цієї ляльки, якщо там було чому працювати. І для закріплення матеріалу я вирішила докинути ще один тонкий натяк.

– Вже краще знайти папіка ніж малолітку, у якого найкрутіше – це понти.

Я поклала речі в шафку і швидко попрямувала до виходу, залишаючи дівчину наодинці і сподіваючись, що вона проковтне цю наживку.

Три дні. Три дні знадобилося Олесі, щоб «досягти успіху». Я навіть мимоволі захопилася її вмінням, скажімо так, брати бика за роги.

Я попросила свого знайомого, відстежувати телефон Олесі і повідомляти мені про її місцезнаходження. І ось сьогодні він надіслав мені СМС з адресою одного з найкращих готелів міста. Навряд чи місцева дівчина вирішила зняти собі номер у готелі, тим паче о другій годині дня. Тож якнайшвидше зібравшись, я вирушила за вказаною адресою.

Головним завданням залишалося переконатися, що дівчина там із тим, ким мені потрібно, і дізнатися, в якому саме вони номері. Для цього мені треба було розіграти ще одну сцену.

Діставши з рюкзака папку, я стрімголов увірвалася у фойє і підбігла до стійки реєстрації.