Розділ 19. Ян

Короткий скрик. Я блискавично повернувся в бік дівчат, що займалися в іншій частині зали, і встиг побачити Ясю, яка летіла з двометрової висоти. В останній момент вона згрупувалася, захищаючи голову, і з гучним звуком впала на мат.

Я навіть не зрозумів, як там швидко опинився біля дівчини, допомагаючи їй піднятися.

– З тобою все гаразд?

– Так, мабуть, – невпевнено протягнула Яся, обмацуючи голову, плечі, руки. Підвівшись, вона приглушено зашипіла.

– Нога?

– Ага, – скривилася дівчина, відриваючи праву стопу від підлоги.

Я присів перед нею і торкнувся травмованої кінцівки. Судячи з усього, кістка була ціла. Напевно вивих.

– Це просто вивих, – вторивши моїм думкам, відгукнулася вона.

– Все одно потрібно відвести тебе в медпункт.

Я без зайвих слів підняв Ярославу на руки і розвернувся до виходу. Дівчата, що обступили нас по колу, схвильовано спостерігаючи за наслідками їхньої «піраміди», почали розступатися переді мною. Я вже було набрав швидкість, коли поруч опинилася Олеся з удаваним занепокоєнням на обличчі.

– Ой, Ярославочко, як же ти так необережно, – похитала головою вона. – Ось до чого доводить самовпевненість. Взялася за те, що тобі не під силу і ось результат.

Я досить добре знав цю паршивку, щоб розуміти, коли вона особисто доклала руку до справи. Та й злісний погляд дикої кішки на моїх руках натякав, якби я її не тримав, вона б уже видряпала Олесі очі. Але я вирішив зайнятися цим власноруч. Тихо, не для чужих вух, але досить твердо, щоб це сприймалось погрозою, я вимовив:

– Ще раз щось подібне повториться, і полетиш ти. Далеко і надовго.

– Про що ти? – вирячила очі з довжелезними штучними віями Олеся. – Я не...

– Ти зрозуміла? – гнівно проричав я.

– Так, – опустила голову вона.

Цього мені було достатньо, тож, не гаючи часу, я попрямував на вихід зі спортзалу. Зрідка розважатися з Олесею після нашого розставання було поганою ідеєю. Схоже ця лялька навигадувала собі невідомо чого. Але тепер я дохідливо пояснив, щоб в неї не залишилось жодних ілюзій.

Двері в медпункт відчинив з ноги. Нехай звиняють, у мене на руках потерпіла. Молода жінка оглянула ступню Ясі й винесла вердикт: вивих. Одразу ж нанесла якусь смердючу мазь і затягнула пов'язку.

– Кілька днів ногу не напружувати і не наступати, – закінчила з рекомендаціями вона і, кинувши на мене швидкий погляд, раптом м'яко додала: – Впевнена, ваш хлопець подбає про вас.

Дівчина вже збиралася спростувати припущення медсестри, але я її випередив. Із широкою усмішкою вимовивши:

– Безсумнівно.

Після чого я знову підняв Ясю на руки.

– Взагалі-то я можу й сама йти, – озвалася вона, щойно ми залишили кабінет. – Просто буду спиратися на тебе.

– Ага, і за три дні ми, може, доберемося до виходу, – хмикнув я і, розтягнувши губи, вимовив: – Мені подобається тебе нести. Круто відчувати себе героєм.

– Та що ти кажеш? – іронічно вигнула брову дівчина. – Може тоді перестанеш тероризувати весь універ? Думаю, після цього ти станеш героєм для більшої кількості людей.

– Ні, – картинно скривився я. – Мене приваблює думка бути тільки твоїм героєм.

– І за що ж мені таке щастя?

– Мабуть ти була слухняною дівчинкою, – я зміряв Ясю прискіпливим поглядом, після чого кинув: – Хоча це навряд чи.

До її будинку ми дісталися машиною, у квартиру піднялися ліфтом, а далі я опустив дівчину на диван і розгублено потупцював на місці. Просто піти було б дивно: раптом їй щось знадобитися, особливо враховуючи, що в її будинку буквально немає нічого. Але з іншого боку Яся не поспішає пропонувати мені залишитися або просити про щось. Може їй взагалі не подобається моя компанія. Дідько, я вперше відчуваю таке збентеження перед дівчиною, немов малолітній пацан.

Наше напружене мовчання перервав телефонний дзвінок. Дівчина дістала з рюкзака айфон (мій колишній айфон) і відповіла. Впродовж розмови вона спочатку насупилася, а потім раптом спантеличено розширила очі.

– Прокляття, це ж сьогодні, – майже беззвучно вимовила Яся, а потім уже голосніше відповіла співрозмовнику: – Так, звісно. Чекаю.

Відклавши телефон, дівчина якийсь час дивилася в підлогу, а потім підвела впевнений погляд. О, здається, для мене знайшлося завдання. І чому мене це так тішить?

– Сьогодні в мене планується доставка меблів, – почала дівчина з навмисною діловитістю в голосі. – І оскільки з вини твоєї колишньої я частково недієздатна, ти допоможеш мені.

Не запитання, а ствердження. Я б навіть сказав наказ. Я хмикнув і зобразив ненатуральну смиренність на обличчі.

– Ну, якщо з вини моєї колишньої, – вдаване зітхання, – тоді таки доведеться.

Коли їй знову зателефонували, ми вдвох спустилися до під'їзду, зустрічати доставку. До будинку під'їхала величезна фура і кілька здорових лобів почали вивантажувати з неї коробки. На деяких були картинки холодильника або плити. Також виднілись просто великі картонні ящики з незрозумілим вмістом, певно з гарнітурою. Ще дістали матрац, упакований у поліетилен. Це добро зайняло майже все місце на під'їзній доріжці. Ось тільки розвантаживши речі, мужики попрямували назад до машини з явним наміром укотити.