Розділ 18. Ярослава

– Черліденг? Серйозно? – глузливо вигнув брову хлопець, наблизившись до мене.

– Гей, в мені завжди жило прагнення підтримати командний дух наших спортсменів, – підкреслено натхненно вимовила я, приклавши руку до серця.

– Цю локшину можеш вішати комусь іншому. Твої прагнення спрямовані виключно в бік додаткового фінансового доходу. Тільки от не можу зрозуміти, як із цим пов'язана група підтримки.

– Невже я не схожа на фанатку стрибків під музику з помпонами? – обурено вигукнула я, не відповідаючи на його підозри. Ото вже проникливий розумник знайшовся – аналізує мене.

– Стрибків – можливо. Під музику – теж можливо. З помпонами – навряд чи. Хоча я не знаю твоїх уподобань в ліжку. Скажи, ти любиш ігри в перевдягання в короткі спіднички?

Хлопець нахабно посміхнувся, нахиляючись до мене, за що одразу отримав удар ліктем під ребра. Ян зігнувся, видаючи довгий стогін, більше вдаваний, ніж справжній, а я глумливо розсміялася.

– Ах ось ти як, – тихо протягнув Ян і з лукавим виразом обличчя почав наступати на мене.

– Адамов, – підняла руку я, – що б ти не надумав, не смій.

Нуль реакції. Цей тип так і продовжував повільно наближатися до мене, все ширше розпливаючись в посмішці чеширського кота.

– Яне, попереджаю, на тебе чекає жахлива помста.

– Переживу, – кинув хлопець і в секунду рвонув до мене.

Я з гучним вереском побігла в протилежний бік, але всього за два кроки була схоплена за талію, розвернута обличчям до хлопця і перекинута через плече. Вже звисаючи вниз головою, я продовжувала кричати, сипати прокльони і чомусь сміятися. Ми пройшли через увесь спортзал і Ян голосно крикнув:

– Гей, хлопці! Нумо підсадіть мене.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається. По-перше, досі висіла догори дриґом, а по-друге, я й гадки не мала, що може прийти в довбешку цього дурня. Але довго чекати мені не довелося. Два хлопці з команди підійшли до нас і підняли Яна разом зі мною на руках. І тоді цей божевільний всадив мене на баскетбольне кільце.

Воно було досить великим і, щоб не провалитися в діру, довелося розсунути ноги і схопитися за металеву основу.

– Адамов, ти йолоп! – закричала я, ледве стримуючи істеричні нотки. – Зніми мене зараз же.

– Навіть не подумаю, – спокійно відгукнувся він.

– А якщо воно мене не витримає і я впаду?

– Я тебе благаю, – хмикнув Ян. – Воно витримує мене, коли я повисаю на ньому, то чого б йому зламатися під тобою. Чи ти боїшся? – звузивши очі, глузливо уточнив він.

– Ні, – вперто заявила я, відчуваючи, як спітнілі долоні ковзають по кільцю. – Я не збираюся сидіти тут увесь день. Чи ти пропонуєш мені як сороці вити гніздо?

– Не варто, – стримуючи посмішку, відгукнувся Ян. – Нам це кільце ще знадобиться. Просто скажи чарівне слово.

– Абракадабра, – прошипіла я, не бажаючи благати цього нахабу.

– Зізнайся, тебе виперли з Гоґвортсу через низьку успішність? – серйозно запитав хлопець, а потім нахилився та підняв з підлоги баскетбольний м'яч. Покрутивши його на середньому пальці, він подивився на мене і сказав: – Давай так, я тебе зніму, якщо зловиш м'яч.

– Ти з глузду з'їхав? – розширила очі я і, міцніше чіпляючись за кільце, видала: – Я не розімкну руки.

– Ти ж начебто не боялася, – хмикнув він і без попередження запустив у мене снарядом.

Спрацювали рефлекси. Я навіть сама не зрозуміла, як у мене в руках опинився великий помаранчевий м'яч, і як я все ще сиділа на баскетбольному кільці, а не звалилася на підлогу. При цьому серце калатало як божевільне, норовивши пробити діру в моїй грудній клітці.

– Розумничка, – задоволено протягнув Ян. – Так і знав, що кішечки люблять гратися з м'ячиками.

– Та пішов ти! – розлючено рявкнула я, зі злістю кинувши в нього м'ячем, який Ян із легкістю відбив однією рукою.

– Справді піти? – здійняв брову хлопець, розвертаючись у бік виходу із залу.

– Ні-ні, стій, – вигукнула я раніше, ніж змогла зупинити слова. Опустивши очі, тихо промовила: – Спусти мене. Я зловила м'яч.

– Ну гаразд. Заслужила.

Мені хотілося висказати, на що заслужила його безсовісна морда, але стрималася, розуміючи, що хлопець ще має зняти мене звідси. Два гравці його команди знову підняли капітана.

– Ходи до мене, – тихо промовив він. Простягнувши руки, Ян обплів мою талію й обережно підтягнув до себе.

Потім нас двох таки поставили на підлогу, але хлопець не поспішав відпускати мене. Якийсь час ми продовжували стояти щільно притиснувшись один до одного, поки залом не прокотився високий жіночий голос:

– Поліщук, тобі потрібне персональне запрошення?

Я стрімко відштовхнула від себе хлопця і глянула на Олесю, яка стояла в зоні для тренувань черлідерок і гнівно спостерігала за нами. Крім неї там уже була присутня вся група. Схоже ми занадто захопилися. І останнє, що мені зараз потрібно – демонструвати Олесі наші з Яном дивні взаємовідносини.