Розділ 16. Ян

У салоні авто я почувався незатишно. Мені потрібно було щось сказати, але я не знав що саме. Таке відчуття, ніби щойно я підгледів сцену, не призначену моїм очам. Наче вліз у занадто особисту частину життя Ясі й тепер зобов'язаний щось зробити.

– Не знав, що в тебе є сестра, – видушив із себе перше, що спало на думку, щоб якось почати розмову.

– А казав, що все про мене знаєш, – глузливо фиркнула дівчина. – Твої нишпорки погано працюють. Скажи, щоб повернули гроші.

Ось у цьому вона прямо думки мої прочитала. Як взагалі Рома міг впустити таку деталь, як рідна сестра. Я раптом збагнув, що це багато чого пояснює.

– Тому ти боялася, що історія з наркотиками спливе. Ти хочеш забрати Алісу з дитбудинку.

– А хто б бажав, щоб рідна людина залишилася в такому місці.

– Слухай, хіба у вас немає родичів? Або ще когось, хто міг би вас удочерити?

– О-о-о, – розтягнула губи Яся, але це не було схоже на посмішку, скоріше відверта відраза. – У нас є тітка – татова сестра. Вони й раніше особливо не спілкувалися. А після батькової смерті їй дісталася наша квартира, яку вона швиденько продала, щоб я не змогла її відсудити, досягнувши повноліття.

Я швидким поглядом пройшовся по обличчю дівчини. Воно не виражало жодних емоцій, немов кам'яна маска відчуження. Та тепер зрозуміло, чому Яся не довіряє людям і з таким цинізмом дивиться на світ. Так, у її житті явно зустрічалися не найкращі члени суспільства, і вона навчилася завжди атакувати першою. Ця думка раптом наштовхнула мене на іншу.

– Аліса... – невпевнено почав я, не знаючи як це сформулювати. – Вона... не схожа на тебе.

– Сподіваюся, – тихо відгукнулася дівчина, а побачивши мій здивований погляд, опустила очі й промовила: – Усі ми – сироти – немов помічені. Не такі як інші, не вписуємося в соціум, не вміємо спілкуватися, довіряти, будувати стосунки. Я хочу, щоб Аліса була звичайною. Щоб світ її прийняв.

– Але ж ви одночасно опинилися в дитбудинку. Як це може менше вплинути на неї?

– Є різниця. Аліса потрапила туди ще малою. Їй навіть п'яти не було, а мені вже виповнилося 12. У молодшому віці діти зустрічають підтримку, у старшому – домінування. В інтернаті гостріше сприймається ієрархія: є лідер, а решта має коритися. Я потрапила в групу тоді, коли цей лідер уже існував. Думаю, ти як ніхто інший знаєш, що відбувається в такому колективі з новенькими.

Я стиснув губи, розуміючи, що вона натякає на мене, а дівчина продовжила:

– Тебе змушують підкоритися, прогнутися під наявний лад, вказуючи на твоє місце. Ти стаєш новою іграшкою для ватажка: принеси-подай, виконай домашку, віддай свою їжу чи одяг, отримай стусана, бо це смішно. І єдиний спосіб звільнитися – дати відсіч.

– І що ж ти зробила?

– Відрізала волосся одному дівчиську.

– Що пробач? – шоковано перевів на неї погляд я, на секунду відриваючись від дороги.

– У дитбудинках рідко в кого можна зустріти довге волосся. Здебільшого його відрізають: складно мити, розчісувати, заплітати, та ще й воші – звичайна справа для таких місць. Тому ті дівчатка, у кого залишилися довгі локони, дуже ними пишаються. У нас у групі була пані, що вважалася головною. Саме вона вирішувала, що тобі дозволено і не дозволено робити і яке буде покарання за непослух. І ось одного разу я підійшла до неї, схопила за волосся і відчикрижила величезне пасмо, а потім кинула їй в обличчя.

– І що тобі за це було?

– О, мене побили, – з якоюсь божевільною посмішкою заявила Яся. – Але то дрібниця, мені й раніше влаштовували темну. Головне, після цього вона ще кілька разів намагалася зачіпати мене, та отримувала належну відповідь і незабаром перестала.

– І ти типу стала там ватажком?

– Ні. Мене просто залишили в спокої. Мене не цікавили їхні ігри в демонстрацію сили. У мене були свої турботи.

– Які?

– Добре вчитися і піклуватися про сестру, – знизала плечима дівчина. – У вихованців дитбудинку не надто багато шансів вибитися в люди. Я розуміла, що потрібно виділятися. Бути кращою з кращих. Олімпіади, конкурси, золота медаль. І ось у нагороду непогана квартира і грант у хорошому університеті. Тільки з Алісою все не так просто. Забагато бюрократії та формальностей.

– Те, що з нею сталося... – я не знав як закінчити речення.

– Не так жахливо, як могло б бути, – стримано кинула Яся. – Раніше ніхто не наважувався до неї підійти, поки був той, хто зможе заступитися. А зараз сильно борзі вирішили випробувати долю. То таке. Їм покажуть, що буває в таких випадках і це буде гарним прикладом для інших.

– А в тебе там що свої люди? – вигнув брову я.

– Та ні. Просто в дитбудинку всім щось потрібно. А перебуваючи «на волі» це легше дістати або організувати. Якщо ти не знав, так працює життя: ти комусь допомагаєш, і тобі відплачують тим самим.

– Ти це все так легко розповідаєш, – глянув на дівчину я, звузивши очі. – Це ж не якась секретна інформація, через яку ти повинна будеш мене вбити?

Ярослава розсміялася, і цей звук змусив усередині розлитися незрозумілому теплу.