Розділ 15. Ян

Мені ніколи не було діла до чужих суперечок. Навпаки, завше цікаво подивитися, хто з учасників конфлікту прогнеться і підкориться опонентові. Чия влада виявиться більшою. Чий внутрішній дух сильніший. Це моя стихія і я любив її вивчати як безпосереднім учасником, так і спостерігачем. Але цього разу все було інакше.

Я бачив, як зблідло її обличчя, коли дівчина подивилася в екран телефону. І всередині одразу ж виникла потреба з'ясувати, що сталося. А потім вона підскочила і попрямувала до виходу. Мужик за кафедрою обурився, щось бубнячи на знак відмови. Але Ярославі було чхати на його слова. На секунду зупинившись біля дверей, вона обернулася і пронизала чувака таким поглядом, що, знаючи характер цієї кішки, варто було б сховатися під стіл. Ця дівчинка могла знищити все на своєму шляху, та ми повертаємося до питання влади. У викладача є можливість ускладнити її і так не просте життя. Але чи вистачить його впливу на мене? Це питання мене зацікавило. Тож я не збирався вступатися за неї, я просто хотів з'ясувати, чи прогнеться цей тип. Ось і все.

– А якщо я захочу вийти, мене теж не допустиш до іспиту? – відгукнувся я, ліниво розвалившись на стільці.

Очі чоловіка забігали по сторонах. Страх. Яке знайоме і банальне почуття. Завжди страх. А після нього підкорення. Хтось вважає, що хулігани дістають людей, бо їм подобається спостерігати за цим. Може якомусь садистові справді подобається бачити страх і покірність у очах, але я точно не з таких. У мене це викликає огиду і роздратування. Здаватися, навіть не спробувавши боротися, – це бридко. Якщо ти не постоїш за себе, ніхто інший цього точно не зробить.

І ось зараз, коли професор уже майже обісцяв штани, в страху перед дев'ятнадцятирічним шмаркачем, нічого, окрім презирства, я не відчував. У стінах нашого універу ходять страшилки, ніби я накопую компромат на небажаних мені викладачів. Звісно, зручно сказати: «Не я боягуз, а Адамов мерзотник». А я на ділі лише одного разу нарив інфу на одного козла, що мав заборону наближатися до своєї дружини, яку бив у шлюбі. Авжеж, після такого він швидко зібрав манатки і втік, поки правда не виплила назовні. А далі (хай живе сарафанне радіо) поповзли чутки. Найголовніше – мені навіть не потрібно нікого залякувати.

Ось цей мужик на мене вже дивиться з жахом в очах, хоча я йому ще нічого не сказав і не зробив. Слабкий, боягузливий гівнюк, здатний демонструвати свій «характер» тільки дівчатам на стипендії, які відповісти не зможуть.

Вирішивши, що я і так уже достатньо часу прочекав, поки мужик перебував у заціпенінні, я глузливо кинув:

– То що, я можу бути вільним?

– З-звичайно,– заїкаючись, видавив із себе професор.

– І в нас, певна річ, усі рівні, – відверто знущально посміхаючись, продовжив я. – Тож це стосується всіх.

– Так, – опустив голову він.

Одразу почувся характерний грюкіт дверей. Поглянувши на те місце, де секунду тому стояла Ярослава, я нікого не виявив. Дівчина зникла зі швидкістю вітру. Мене ще більше зацікавило, куди вона так поспішає, тож без єдиного слова я встав і попрямував до виходу з аудиторії.

Вийшовши на ґанок універу, я побачив, як швидко дівчина йшла тротуаром у бік зупинки, і вирішив навіть не намагатися бігти за нею.

– Куди б ти не поспішала, – крикнув я, – на машині буде швидше.

Вона зупинилася і повільно повернулася до мене. На обличчі всього секунду відбивався роздум, але Ярослава швидко махнула головою і попрямувала в бік внутрішньої парковки. Губи самі собою розтягнулися в легкій усмішці. Мені подобалося як ця дівчина швидко зважувала всі факти й ухвалювала рішення. Її не потрібно було вмовляти – вона сама чітко знала, чого хоче.

Названа Ярославою адреса здалася мені знайомою, але я без зайвих запитань натиснув на педаль газу. І тільки коли ми прибули до місця призначення, я згадав її. У паперах, що нарив для мене детектив Рома, вказувалася адреса дитбудинку, в якому виховувалася Ярослава.

Машиною проїхати у двір нам не вдалося: ворота були зачинені. Тож, вибравшись із салону, дівчина квапливо попрямувала до хвіртки. На старенькому дитячому майданчику грало кілька хлопців. Ярослава крикнула: «Покличте Алісу», і один із них побіг у будівлю інтернату. Виходить дівчину тут знали, бо навряд чи на весь дитбудинок лише одна Аліса і її готові покликати для когось незнайомого.

За хвилин п'ять з головного входу вийшла і попрямувала до нас дівчинка на вигляд трохи старше десяти. Нічим особливим вона не вирізнялася, хіба що її неслухняні кучері стирчали на всі боки. Варто було дитині підійти ближче, і я помітив бурштинові очі з жовтими цяточками, точно такі ж, як у Ярослави. Виходить вона її...

– Сестричко, – видихнула вона, опускаючись на коліна перед дівчинкою. А потім її голос раптом зробився серйозним і вона кинула: – Показуй.

– Та все нормально, – спробувала відмахнутися Аліса, але помітивши розлючений погляд моєї дикої кішки, важко зітхнула.

Дівчинка потягнула вниз змійку і зняла кофту, залишаючись в одній футболці. І тепер я міг бачити синці на її руках. Ярослава не звернула особливої уваги на садна, а одразу вправними рухами почала обмацувати ребра, грудну клітку, спину і плечі. Аліса весь цей час морщилася і видавала приглушені зойки: їй явно було боляче. Але старшу сестру це не хвилювало, вона продовжувала зосереджено обстежувати малу.

– Кістки цілі, – резюмувала вона.