Розділ 14. Ярослава

Ранок зустрів мене яскравими променями сонця і жахливим болем. Боліло все: від голови до пальців на ногах. Видавши важкий стогін, я розліпила очі. І одразу ж здивовано їх розширила. Біля мене на дивані, всього в парі сантиметрів від мого обличчя, спав Ян. Його шкіра була блідою, а під очима залягли темні кола, наче це він ледь не сконав від наркоти.

Треба зауважити, що в пам'яті спливали розмиті спогади, як уночі в напівзабутті мене поїли водою. Вочевидь хлопець не пішов, а вирішив попрацювати сиділкою. Цікаво це спізніле каяття чи борг совісті?

Насилу, але я все-таки піднялася з дивана і, зігнувшись навпіл, якось доповзла до душу. Під теплими струменями води стояла дуже довго, відчуваючи, як із кожною секундою тіло наповнюється силою та енергією. Тож із ванної вийшла в чудовому настрої. А що? Днинка прекрасна: сонечко світить, пташки співають, а я жива. Хіба не привід для радості?

Усі ці емоції підштовхнули на маленьку витівку. Я тихенько влаштувалася назад на диван і, намагаючись зобразити вмираючий голос, прохрипіла:

– Яне, мені погано. Допоможи, Яне.

Я було подумала, що вимовила слова надто тихо, адже хлопець справді міцно спав, але всього за мить він схопиться на ліжку, і його переляканий погляд заметушився кімнатою.

– Зараз, почекай, – сиплим голосом вимовив хлопець, розгублено крутячись на всі боки. – Я викличу швидку. Тримайся.

Ян зіскочив із дивана, рвонувся вперед за телефоном, перечепився через свої ж ноги і полетів на підлогу.

Я не витримала і залилася дзвінким сміхом. Хлопець піднявся і спантеличено споглядав мою істерику. До нього повільно почало доходити, що це був жарт.

– Дідько, ти ненормальна, – зітхнув він, провівши долонею по обличчю. – Як можна так лякати. Думав інфаркт зароблю. Ти мене мало не вбила.

– Я тебе мало не вбила? – іронічно перепитала я.

Ян на секунду прикрив очі, похитавши головою, а потім несподівано уважно на мене подивився.

– З тобою і справді все гаразд, – зробив він висновок і впав назад на диван поруч зі мною. Влаштувавшись на животі, він заплющив очі з наміром провалитися назад у сон.

– Гей, ти чого це розлігся? Забирайся з моєї квартири.

– Не шипи, кицю, – зморщив ніс цей нахаба. А потім одним швидким рухом схопив мене за талію та притягнув до себе, влаштовуючи під боком. – Давай ще поспимо. Нічка була мерзенною.

– Закладемося, мені було гірше, – фиркнула я.

– Ти перша дівчина, яка мені це сказала.

– Ну, може я перша, кого ти намагався отруїти.

– Ти ж знаєш, що я не хотів тебе труїти? – піднявшись на ліктях, із серйозним обличчям подивився в мої очі хлопець. – І я готовий до будь-якої розплати, що тобі спаде на думку. Обіцяю не чинити опір, якщо ти вирішиш прив'язати мене голого в лісі до дерева і залишити там на поживу вовкам.

Я засміялася, поклавши долоню йому на лоб і відштовхнувши від себе.

– Занадто багато клопоту заради тебе одного, Адамов.

Вивернувшись із його рук, я сіла на дивані, спершись на спинку.

– Я серйозно, – перевернувшись на спину і дивлячись на мене знизу вгору, вимовив Ян. – Я заслужив на твою помсту.

– Заслужив, – кивнула я. – Але її не буде. Підсипати мені наркоту було збіса поганим вчинком. Та по-перше, у мене немає часу возитися з тобою. А по-друге… я знаю, що таке екстазі. Його не просто так прозвали клубним наркотиком. Ейфорія, прилив сил, відчуття щастя, умиротворення і бажання обійняти весь світ. До речі, парадоксально, але екстазі знижує лібідо, тож якщо ти розраховував скористатися ситуацією...

– Я на таке не розраховував, – холодно перебив хлопець.

– Легше, – хмикнула я і саркастично додала: – Авжеж ти порядний хлопчик. Словом, усе могло бути не так жахливо, якби не моя «алергія». А коли діло починає тхнути керосином, більшість тікають, але... ти лишився. І це було справді доречно, якщо б справи стали зовсім кепські. Знаєш, мені б хотілося дожити хоча б до 30.

Я криво посміхнулася, згадуючи про те, як часто я зоставалася одна в найскладніші моменти. Допомога іншим – давня зникла людська чеснота, як серед звичайних осіб, так і серед «моїх». Може в когось у дитбудинку й утворилися міцні стосунки, але з мого досвіду всі ми стаємо одинаками, що насамперед дбають про себе.

– Не знаю, що було в мене в голові, – раптом приглушено відгукнувся Ян. – Ти постійно така стримана, недовірлива, сконцентрована, завжди усе контролюєш. От я й подумав, може, так ти відкриєшся, розслабишся і перестанеш тримати на своїх плечах весь цей клятий світ.

– А ти не думав, що коли я його перестану тримати – він розчавить мене? – несподівано навіть для самої себе, вимовила я.

Побачивши напружений погляд хлопця, я нервово смикнула головою і поспішила змінити тему, доки мовчання не стало надто напруженим. Сплеснувши руками, я піднялася на ноги і навмисне весело запитала:

– Ну що, може поснідаємо залишками вчорашньої вечері? Головне скажи, у чому були колеса, а то якось безглуздо вийде.

Не знаю, що відтоді між нами змінилося, але я відчувала щось дивне, немов ми стали... друзями. Ми спілкувалися в універі або листувалися про всілякі дурниці до пізньої ночі. В цьому не було особливого підтексту і двозначних натяків. Ян не намагався чіплятися або зваблювати, не нав'язувався, не ходив хвостиком і взагалі особливо не змінився. Це був той самий нахабний мажорчик, тільки тепер цей мажорчик не прагнув мене підкорити і поставити на місце. Ніби визнав за рівну.