Розділ 13. Ярослава

Кілька днів спокою. Кілька днів, коли мені не потрібно вирішувати проблеми і хвилюватися про майбутнє. А ще Ян. Він чи то змирився з моїм існуванням поза його контролем, чи то вирішив відкласти протистояння, але останнім часом жодним чином себе не проявляв. Ми бачилися в університеті, але вдавали, ніби між нами немає ніякої боротьби. Можливо, так воно й було? Адже я часто переконувалася, що коли дати відсіч хуліганам, вони перестають дошкуляти. Але чомусь здавалося, що мажор так просто не може здатися. Чи все-таки може? Але що змінилося? А головне – чому мене це так хвилює?!

Я мучилася цими питаннями рівно до того моменту, як одного вечора, повернувшись додому, не виявила хлопця посеред моєї кухні.

– Затишненько в тебе тут, – хмикнув він, окинувши поглядом кімнату. – Хотів пожартувати, що в твоєму холодильнику миша повісилася, але, схоже, вона спочатку зжерла сам холодильник і вже тільки після цього повісилася.

Ну так, з «інтер'єру» тут був котел, газовий лічильник і стіл із двома стільцями. До речі, ними я обзавелася завдяки якійсь прекрасній людині, яка залишила цей гарнітур у під'їзді.

– Не хвилюйся, дякуючи тобі я скоро придбаю меблі, – весело відгукнулася я, проходячи в кімнату і сідаючи на сусідній від хлопця стілець.

– Покерний виграш, – зрозумів Ян.

– Знаючи твої можливості, мене навіть не дивує, що ти потрапив у мою квартиру, – почала я і, прищуривши очі, запитала: – Мене більше цікавить, навіщо ти тут?

– Прийшов тебе нагодувати, – Ян кивнув на великі пакети на столі. – Ти мене минулого разу... пригощала, – на останньому слові його обличчя мимоволі скривилося і мені довелося закусити губу, щоб не розсміятися. – Тепер моя черга. І враховуючи відсутність у тебе навіть холодильника, я завітав доречно.

– У мене немає посуду.

– Добре, що їжу з доставки можна їсти прямо з контейнерів.

Ян почав діставати все з пакетів і розставляти на столі. Жодної піци, суші чи китайської їжі. Пластиковий посуд був наповнений найрізноманітнішими вишуканими стравами: від стейка лосося з овочами до крем-супу яскраво-оранжевого кольору. Вочевидь хлопець замовив це в якомусь непристойно дорогому ресторані. Але мені начхати, бо я була надзвичайно голодною, а їжа все ще залишилася гарячою. Останньою на столі опинилася пляшка вина і я, похитавши головою, сказала:

– Я не п'ю.

– Будь-яка ваша забаганка, – шанобливо вимовив Ян і дістав із пакета апельсиновий сік.

– І в мене тільки одна склянка.

– Пощастило, що я фанат хлистати вино з горла.

Цього разу я не змогла стримати сміх. Та й узагалі мені так захотілося розслабитися і відпустити контроль хоч на один вечір. Хотілося їсти смачну їжу, яку, може, ніколи більше не спробую. Хотілося слухати історії Яна, як він зламав ногу на гірськолижному курорті в 15 років, намагаючись вразити дівчину, або як його малого батьки загубили в аеропорту і він сам звернувся до працівників та чекав понад 3 години, поки його таки забрала мама. Хотілося відчути себе звичайною дівчиною, без сотні турбот і проблем, які потрібно вирішувати. Хотілося уявити, наче я сиджу на побаченні з хлопцем, з яким у нас не протистояння, а справжні почуття і просто насолоджуватися моментом.

Але реальність несподівано нагадала про себе болючим ударом кувалдою по голові. Я не одразу помітила, як ускладнилося моє дихання, як пересохло в роті, як на лобі виступили крапельки холодного поту. Але в якийсь момент усвідомлення прийшло до мене.

– Що ти мені підсипав? – осиплим голосом вимовила я.

Спочатку Ян виглядав здивовано, але радше не від мого запитання, а від того, що я таки зрозуміла це. Під моїм важким поглядом хлопець смикнув головою і натягнуто кинув:

– Нічого такого, щоб ти дивилася на мене, наче я довбаний ґвалтівник чи ще щось гірше.

– Що. Ти. Мені. Підсипав? – повторила, карбуючи кожне слово.

– Екстазі.

– Ну звісно ж, – прошипіла я. В ту ж секунду підхопилася з місця і помчала у ванну. – Куди ж багатеньким мажорчикам без «веселих цукерок».

– До чого така істерика? – крокуючи за мною, зітхнув хлопець. – Це найменш шкідливий наркотик, у нього майже немає побічних ефектів.

– А ти багато про це знаєш? – саркастично підняла брову я, одночасно копаючись у шафці, шукаючи потрібний пакетик. – Так, більшість клубної молоді під колесами обходяться без особливих наслідків, але є невеликий відсоток смертності без об'єктивних на те причин. Річ у тім, що в деяких людей є дефіцит якогось там ферменту, від чого виникає непереносимість екстазі. І вгадай, хто зірвав куш? – картинно розвела руки, а потім показала на себе. – Правильно, я.

Виливши прямо в раковину залишки соку зі склянки, я набрала туди води з-під крана і сипонула на око дрібні кристали з пакетика, спостерігаючи, як вони забарвлюють воду в темно-фіолетовий колір. Можливо, я трохи переборщила з дозою марганцівки, але мені потрібен був максимальний ефект.

Поки я проробляла всі ці маніпуляції, Ян розгублено спостерігав за мною, стоячи в дверях ванної, наче до нього занадто повільно доходив сенс моїх слів.

– Я... я ж не знав, – насправді злякано вимовив він. – Я думав, тобі не зашкодить просто розслабитися і добре провести час.