Розділ 12. Ян

Мене добряче нагнули. І хто? Знову це дівчисько. Вона скрізь. Куди не подивлюся – її бурштинові очі з'являються перед зором. І ось сьогодні знову. Адже я прийшов сюди скинути пару після нашої останньої... сутички. І що? Скинув? Швидше тільки більше розпалився. Та хто ця дівчина? Як вона може так просто протистояти мені і, чорт забирай, перемагати?

Мої думки все більше заповнювалися нею. Це немов мана. Я не можу її зломити і не можу залишити все як є. Внутрішній звір вимагає підкорення, а мозок – розгадки. Я хочу знати все про неї. Зрозуміти її. Дізнатися звідки в ній стільки сили. А може все набагато простіше? Ні до чого звір і мозок. Справа суто в тілі. Я просто хочу її. Хочу, бо ніколи раніше не зустрічав схожих на неї. Хочу, бо відчуваю, що в ліжку вона така ж непокірна й божевільна. Хочу, бо, здається, це єдиний шлях приборкати те бажання, що здіймається всередині, щоразу, як бачу цю дівчину. Особливо сьогодні, помітивши в казино в цій чорній сукні, що наче друга шкіра облягала її тіло.

Хотів викинути образ дівчини з голови, та коли вийшов на парковку будівлі, де проходила чергова нелегальна гра серед товстосумів, вона сама стояла там. Притулившись спиною до моєї машини, Ярослава уважно дивилася на мене, трохи піднявши кутики губ.

  – Твій приз, – холодно відгукнувся я, кинувши їй щільний конверт з її виграшем. Такою ж подачею вона повернула мені гроші. Я здивовано глянув спочатку на них, а потім на дівчину. – Як це розуміти?

– Підвезеш? – запитала вона. – Мені потрібна одна послуга.

Я не стримав гучного фиркання. Розблокувавши тачку, я сів за кермо, а ця пані граціозно ковзнула на пасажирське сидіння. Ну точно кішка.

– Ти мені винен, – тихо, але твердо заявила вона.

– З чого це раптом?

– Я тебе не зганьбила при всіх тих дядьках.

– Я не сексист. У мене немає проблем із тим, щоб програти дівчині, тож та сцена виключно твоя ініціатива, – кинув я і тільки після цього звернув увагу, як нервово Ярослава стискає пальці. Що вона там говорила? Їй потрібна послуга? Схоже, це щось серйозне, тож я мимохідь запитав: – Що тобі кажеш треба?

– Я взяла в борг для гри в однієї людини. І тепер потрібно повернути гроші.

– І-і-і? У чому проблема? Забула, де він живе? Чи потрібна моральна підтримка? – саркастично хмикнув я, але помітивши, як дівчина опустила очі, зрозумів, що влучив у ціль. Було вже добряче за північ. Може, вона боялася ходити наодинці з такою сумою грошей або ще щось. І я чомусь поступився. – Гаразд, кажи адресу.

Ми під'їхали до якогось паршивого клубу на краю міста. У цьому провулку тхнуло блювотиною і сечею. Здається, самі стіни будівлі просочилися цим «ароматом».

– Йому потрібно віддати 77 тисяч, – повідомила мені Ярослава, кинувши погляд на конверт із грошима, що лежав у відсіку між нашими сидіннями. Тобто вона хотіла, щоб я віддав гроші? Я не встиг поставити це запитання, бо дівчина потягнула за ручку і вийшла з салону, наостанок кинувши: – Підіграєш мені.

Це було навіть не питання. Вона най його розпоряджалася мною, а я як осел дозволяв. Важко зітхнувши, я покинув авто і пішов за Ярославою.

Ми зайшли чомусь не з боку головної вулиці, а через чорний хід. Там нас зустрів громила, але помітивши мою супутницю швидко відступив. Піднявшись на другий поверх і зайшовши в перші двері, ми опинилися в невеликому кабінеті.

– Ти дивись, встигла до закриття.

Неприємний голос супроводжувався хтивим поглядом, який пройшовся по фігурі дівчини. І мені захотілося всадити кулак у жирну морду цього мудака. А краще вирвати його очі, щоб більше ніколи не смів так дивитися на неї. Не знаю, звідки взялося це бажання. Ярослава для мене ніхто і я не зобов'язаний за неї вступатися.

– Спасибі, що зачекали, – защебетала дівчина єлейним голоском, що я ледь не спіткнувся від несподіванки. А потім вона підлетіла до мене, обплела передпліччя і, закоханими очима зазираючи в моє обличчя, вимовила: – Ведмедик, ось це той джентльмен, у машину якого я врізалася. Ти ж заплатиш за ремонт?

Ярослава швидко кліпала довгими віями, а я стояв як бовдур, не розуміючи, що відбувається. Тоді вона добряче впилася нігтями в мою руку, і я нарешті відмер.

– Так, – кашлянув я, підходячи до столу мужика. – Скільки там збитку?

– 80 тисяч, – задер підборіддя він.

Я насупився і кинув швидкий погляд на Ярославу. Адже вона говорила 77. Дівчина стиснула губи, але нічого не сказала, тож я дістав пачку купюр і відрахував потрібну суму. Якраз у той момент, коли товсті пальці чоловіка зімкнулися на грошах, почувся дзвінкий звук.

Ми обидва різко розвернулися в бік шуму і помітили, що Ярослава стояла біля дальньої шафи, а на підлозі біля її ніг лежала розбита пляшка спиртного.

– Ой, пробачте-пробачте. Я не хотіла. Я така незграбна. Сподіваюся, це був не дорогий коньяк? – защебетала вона, таким голоском, що навіть я не повірив у щирість.

Здається, це була маленька помста за надмірну жадібність лихваря. І я подумки розтягнув губи в глузливій усмішці. Впізнаю цю дику кішку.

– У цьому ти вся, курчатко, – фальшиво розсміявся я і, повернувшись до мужика, додав: – То в чиюсь машину в'їде, то щось розіб'є. Але що вже поробиш, за її красу можна все пробачити. Ми вже підемо, поки вона ще чогось не утнула.