Розділ 10. Ярослава

Одвічна дилема більшості людей – фінансове становище. Час минав, а проблема з грошима чомусь сама собою вирішуватися не хотіла. Дивно, чи не так? Тож як завжди доведеться все робити самостійно.

Варіантів у мене, чесно кажучи, не багато. Робота на повну зайнятість не підходить: універ ніхто не скасовував, а щоб не втратити грант, слід добре вчитися. Потрібна мені сума аж ніяк не маленька. Та ще й необхідна в найкоротші терміни. Ось і виходить, гроші треба швидко, багато і законно. І як там кажуть: оберіть два пункти.

Дзвінок телефону пролунав у найбільш вдалий момент. Я якраз стояла під квартирою, однією рукою тримаючи пакет із продуктами, другою намагаючись потрапити ключем у щілину замка, а третьою.... Ах, точно. Третьої руки, на жаль, у мене не було, як і кількох додаткових годин у добі, тож довелося кидати все і тягнутися до рюкзака за телефоном. Бо цього дзвінка я чекала весь день.

– Дізналася? – замість привітання запитала я.

– Гра завтра. Адресу скину. Обов'язковий внесок 50 тисяч, – так само перейшла одразу до справи Аня.

– Я зрозуміла, – позбавленим будь-яких емоцій голосом промовила я. Бо сама не знала, радіти мені цій новині чи засмучуватися. Правильно було б злякатися, але на страх у мене часу немає.

Тримаючи телефон плечем, я все-таки відчинила двері і ввалилася у квартиру, тут таки опускаючись на підлогу в коридорі. Щось останні дні мене вимотали.

– Ясю, – тихо відгукнулася дівчина, нагадуючи, що вона все ще на зв'язку, й акуратно запитала: – Ти впевнена, що тобі воно треба?

– Чи треба мені гроші на облаштування умов для життя дитини, щоб мені віддали Алісу? – іронічно уточнила я.

– Ні. Діставати їх у такий спосіб. Це ж лотерея: пощастить – не пощастить. Ти у такій золотій жилі місце відцапала. Знайди там собі якогось кавалера на тачці подорожче. Подарує тобі парочку брюликів – для нього дрібничка, а ти на все життя забезпечиш і себе, і малу.

Якби Анька тільки знала, як вона точно потрапила в ціль. Тим паче увагу одного такого я вже привернула. Зрозуміло, що Ян не спалахнув до мене романтичними почуттями, але я безперечно його зачепила. Розважився б хлопець трохи, поки я йому не набридну, а мені тільки й потрібно було побільше подарунків із нього вивудити. Але чорт забирай усе всередині протестувало проти такої поведінки. Ну не можу я торгувати собою. Не до такої міри я зневірилася. Поки є сили – буду боротися.

– Ти ж знаєш, подруго, – підкреслено весело почала я. – Секс тільки з любові, а любові...

– Не існує, – зітхнувши, продовжила вона мою улюблену фразу. Голосно фиркнувши, додала: – Твій упертий внутрішній скептик скоро мене доконає. З таким підходом тобі одна дорога – в монастир. А що? Житлом і їжею забезпечать. Не життя, а казка.

Я розсміялася, уявивши, яка з мене вийде послушниця, а потім несподівано в голові промайнула думка, щоб сказав на це Ян. І я відразу ж сама здивувалася, з чого це згадала мажорчика. Мотнувши головою, я зосередилася на розмові з подругою.

– Слухай, а де ти збираєшся взяти гроші для внеску?

– У Цезаря, – після короткої паузи відгукнулася я.

– Ти з глузду з'їхала?! – приголомшено вигукнула Аня. – Ні, серйозно, скажи, що ти жартуєш, – дівчина чекала від мене пояснень, але мені не було що сказати. Якийсь час вона важко дихала в слухавку, а потім тихо промовила: – А раптом прогориш. Ти ж знаєш, що він зажадає.

– Знаю, – зітхнула я. – Але іншого варіанта не бачу.

– Ясю, я знаю, як для тебе це важливо. Та раджу ще раз гарненько подумати.

На цій позитивній ноті ми розпрощалися. І я справді подумала. А потім ще раз подумала. І... нічого не придумала. Не було іншого способу. Хіба що чекати поки на голову звалиться торба з баблом. Але в моєму житті навіть якщо таке і трапиться – вона мене пришибе на смерть. Тож залишається випробувати долю і сподіватися на краще.

Якраз у цей момент самотня лампочка в коридорі двічі блимнула і згасла, залишаючи мене в повній темряві. Я не розцінила це як поганий знак. Просто до всього переліку покупок додала ще й нову лампу.

У те місце, куди я зібралася, так просто потрапити неможливо. Той факт, що моя подруга з дитбудинку дала адресу, залишиться нашим секретом, адже на такі заходи апріорі не можуть потрапляти нижчі верстви суспільства. Тому й існує так званий «вступний внесок» – певна сума за вхід. 50 тисяч гривень. З одного боку, це багато, але з іншого – значить і заробити я зможу пристойно.

Тож ми підійшли до питання, де мені взяти гроші на внесок. І в цьому мені «допоможе» Цезар. Прозвали цього лисого товстуна під п'ятдесят таким прізвиськом, бо його ім’я Юлій (чи справжнє воно, самому Богу відомо). Він володіє нічним клубом (якщо це можна так назвати) у не дуже хорошому районі міста. Саме сюди я й прийшла.

– Гей ти, – виріс переді мною громила. – Клуб ще зачинений. Вертайся ввечері.

Я обвела поглядом вишибалу і ледь стрималася, щоб не закотити очі. Ну чому вони завжди такі стереотипні: здорові й тупі.

– Я прийшла до Цезаря, – рівним голосом повідомила йому.

– Я тебе не знаю.

– А я з тобою знайомитися й не збиралася. Я прийшла у справі. Чи йому нові дівчата не потрібні?