Розділ 9. Ярослава

– Придурок! Йолоп! Козел! Клятий мажор!

Скажу чесно, лайка додавала мені сили. Тому що гребти виявилося куди складніше, ніж це здавалося зі сторони. Руки, не готові до такого навантаження, просто горіли, і я таки зупинилася на кілька секунд для перепочинку.

У мене все ще не вкладалося в голові, що цей засранець кинув мене одну в човні зі зв'язаними руками. Ну нічого. Я і не з таких халеп вибиралася. Життєвий досвід вчив, коли доля всякий раз підкидає неприємності – носи з собою складаний ніж.

До того ж саме сьогодні стала в нагоді звичка, що залишилася в мене ще з дитбудинку. Існує народна мудрість: «Все своє носи з собою», а в нас до цього ще додавалася обов'язкова примітка: «… носи з собою і ховай!». Ось у мене і був маленький сховок. Низ однієї штанини я підкочувала і зшивала, так, щоб утворювалась своєрідна кишенька з невеликим отвором. Саме у цій криївці я могла носити різні дрібниці: гроші, ключі, флешку, ножик. Ну що ж, як то кажуть: людина дитбудинок покинути може, а дитбудинок її – ні.

Хоча мені гріх скаржитися. Скільки разів моя настороженість і недовірливість до світу і людей мене рятувала. Ось і зараз теж. Дістати ніж зі штанини і розрізати мотузки було легко, на відміну від орудування клятими веслами. Залишилося тільки зібрати останні сили і таки догребти до берега.

Коли човен черкнувся об дно річки, я голосно застогнала. Ну нарешті. Знявши босоніжки і підкотивши штани, я вистрибнула у воду, і вже було збиралася вибиратися, але раптом зупинилася. Злість і бажання провчити безмозкого мерзотника взяли гору, і я розвернулася назад. Насилу перевернувши човен днищем догори, я штовхнула його у напрямку течії. І ось тепер, задоволена своєю маленькою помстою, пішла на берег. Нехай мажорчик трохи понервує.

Уже йдучи лісовою стежкою, я задумалася, як буду вибиратися з цих нетрів. В принципі я добре орієнтуюся на місцевості і зможу знайти дорогу до міста. Але варто було уявити, що доведеться чесати трасою, як ця ідея одразу ж втратила будь-яку привабливість. Та й до того ж мій телефон, ключі від квартири і решта речей залишилися в сумці, яка лежала в машині Яна. Машина!

Божевільна ідея увірвалася в голову і я, розтягнувши губи в єхидній усмішці, попрямувала до місця, де хлопець припаркував тачку.

Підійшовши до чорного Porsche, я смикнула за ручку і анітрохи не здивувалася, коли вона виявилася відчиненою. Зазнайство згубить цього хлопця. Сівши на сидіння водія і відкинувши верхній козирок, мені на коліна впали ключі. Прав у мене не було, але водити машину я вміла. І будемо сподіватися, що таке шикарне авто зупинити не наважаться: раптом тут синочок депутата.

Вирішивши наостанок залишити невеликий «привіт» Яну, я витягла з бардачка папірець і ручку, надряпала кілька рядків і залишила разом із запаскою з багажника. На цьому я була готова повертатися додому, розуміючи, що після такої витівки на мене чекає нова розплата Яна. Але мені було начхати. Як на мене, зараз я впевнено вела в нашому протистоянні. Скоро цей багатенький хлопчик зрозуміє, що зв'язався не з тим суперником.

Я вже бачила десятий сон, коли у двері моєї квартири подзвонили. Не минуло й кількох секунд, як у них же заколотили кулаком. Я голосно зітхнула і встала з ліжка. Варіантів, хто міг прийти до мене посеред ночі й так наполегливо «стукати», було не так вже й багато. Прослизнула заманлива ідея проігнорувати і не відчиняти, але цьому ж ненормальному вистачить глузду виламати двері. Тож, повільно піднявшись з дивана і накинувши халат, я попрямувала в коридор.

– Ти зовсім здуріла? – проричав Ян, вриваючись у мою квартиру, варто було лише відкрити замок. Цікаво це він через човен чи машину? – Ти хоч уявляєш, що мені довелося пережити, поки я шукав тебе?

Усе-таки через моє невелике інсценування.

– Це ти зовсім здурів, – копіюючи його тон, вимовила я. – Залишити одну посеред річки. Ти хоч подумав, що зі мною могло там трапитися? Якщо б човен перекинувся, або в мене сталася панічна атака, або якісь придурки на яхті побачили б зв'язану дівчину і вирішили розважитися.

– Повір, я уявляв і гірші речі.

– До чи після того, як не виявив мене? – уїдливо запитала я, а помітивши його вираз обличчя, голосно пирхнула. – Ну звісно ж. Так от буде тобі уроком. Коли наступного разу вирішиш познущатися над своєю новою жертвою – залишай із нею наглядача, бо хтозна що може статися.

– А знаєш, – очі хлопця небезпечно блиснули, – цього разу я залишуся і сам поспостерігаю за твоїми знущаннями.

Ян зробив один великий крок і опинився дуже близько до мене.

– Що ти робиш? – здивовано витріщилась на нього.

– Я поки розшукував тебе спершу всією річкою, потім лісом, а згодом і містом так втомився, – спокійним, трохи хриплуватим голосом промовив Ян, усе продовжуючи повільно наближатися до мене, змушуючи відступати назад. – Пережив стрес. Нервове потрясіння.

Я зробила ще один крок і наступної миті врізалася спиною в стіну. Тупик. Далі відступати нікуди. А хлопець не зупинився. Він підійшов впритул до мене, даючи нашим тілам доторкнутися. Зачепивши моє підборіддя пальцями, Ян потягнув мою голову вгору, і наші погляди зустрілися. У напівтемряві коридору його очі здавалися чорними, або причина була в іншому. Його пах щільно притискався до мого живота, і я виразно відчувала його збудження.

Тілом пройшлося тремтіння. У роті пересохло, і я несвідомо облизала губи. Погляд Яна одразу прикипів до них і небезпечно спалахнув. Від його дикого, майже тваринного бажання в мене знизу живота все стиснулося, запускаючи електричний розряд по тілу. Я сама злякалася своєї реакції, а от хлопець, навпаки, задоволено посміхнувся, відчувши це. Його рука всунулася між наших тіл, і він потягнув за пояс халата.