Розділ 8. Ян

– Може вона дісталася берега і вибралася, а човен просто залишила? – несміливо запропонував Гора.

– Ти придурок? – гаркнув я, розуміючи, що злюсь далеко не на хлопця. – Там схил крутий. Як би вона вибралася? Прокляття, а якщо вона...

Договорити не зміг, бо навіть думати про це «якщо» було жахливо.

– Як раптом що... ну... ніхто ж не знає, що вона тут була, тож можна...

Єгор зупинився на півслові, помітивши мій убивчий погляд. Ось так іронія: убивчим у мене може виявитися не тільки погляд. Я у своєму житті багато лайна робив і мене є за що назвати мерзотником, але за свої вчинки я звик відповідати.

Без довгих роздумів я потягнувся і скинув через голову футболку.

– Ти що збираєшся робити? – здивувався Гора, коли я розстібав ремінь на джинсах.

– Не бачиш? Буду її шукати.

– Та там же ні чорта не видно: на дні мул, сонце майже сіло, та й до того ж у тебе немає спорядження. До речі, – раптом сіпнувся він, – пам'ятаєш Стаса?

– Стаса?

– Професійний дайвер, занурювався з нами в Червоному морі, – дочекавшись мого ствердного кивка, друг продовжив: – Він говорив, що з ними працював хлопець, який тут займається пошуком...

Гора запнувся. Тому що зрозуміло, чим той чувак займається. Пошуком тіл. Тільки від того, що ми не вимовляємо цього вголос, нічого не змінюється. Якщо з Ярославою щось сталося, я не знаю, що буде далі. Я готовий понести будь-яке покарання, але впевнений, що б там не виніс суд – головна кара сидітиме в мене всередині й повільно знищуватиме до кінця моїх днів.

– Дзвони йому, – відкидаючи передчасну жалобу, промовив я.

Поки Гора був зайнятий пошуком потрібного телефону, я повільно повів яхту вперед, виглядаючи хоч якусь ознаку дівчини. Я не збирався піддаватися відчаю. Ярослава найсильніша з усіх, кого я знаю. Якщо хто і зміг би вибратися з цієї ситуації – так це вона. Може, дівчина змогла дістатися до місця, де берег не такий стрімкий, і вибралася на сушу. А може, вхопилася за якусь колоду і тримається зараз на плаву. У будь-якому разі я не покину це кляте місце, поки не прочешу спочатку всю річку, а потім і ліс.

– Вони будуть завтра, – підходячи до мене ззаду, відгукнувся Гора.

– Чому завтра? Мені потрібно сьогодні. Зараз, – роздратування піднялося в мені несподіваною хвилею.

– Поки група добереться, сонце сяде – стане темно. Як я і сказав: на дні мул, нічого не буде видно.

– Яке в сраку сонце? Нехай беруть ліхтарики в зуби й занурюються.

– Їм потрібен час на збори. Та й до того ж він сказав, що... – хлопець зам'явся, а потім, вилаявшись собі під ніс, таки вимовив: – Якщо дівчина потонула, це все одно їй не допоможе. Сьогодні-завтра немає різниці.

Ці слова остудили мій гнів, наче відро крижаної води. Та в мене, здається, вся кров кудись схлинула. Адже друг має рацію: зараз час грає роль тільки якщо Ярослава на воді, а не під нею. Залишаються пошуки своїми силами. Отже, цим і займуся!

Через годин чотири ми обпливли цю річку вздовж і впоперек разів десять. На вулиці було вже зовсім темно, тож доводилося підсвічувати собі ліхтариками. Гора хоч і мовчав, але за його важким подихом я розумів, що це вже марно. Якщо дівчина все ще жива – вона точно не в річці.

Залишався ліс. Тож, пришвартувавши яхту біля причалу, я попрямував до машини за додатковим ліхтариком, бо попередній вже здох. Паралельно я набирав номер знайомого, щоб найняти людей на пошуки в лісі. Для цього не потрібно бути фахівцем.

– Так, мені потрібно зараз. Що більше людей, то краще. Я заплачу. І ще... – я перервався на секунду, а потім розгублено кинув: – Ем-м почекай. Я тобі передзвоню.

Я стояв на тому самому місці, де сьогодні вдень припаркував машину, коли ми з дівчиною приїхали сюди. Але її тут не було. Замість тачки на землі лежала запаска. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це моя запаска. Що за дурня? Який йолоп міг викрасти машину і залишити запаску?

Посвітивши на колесо ліхтариком мобіли, я виявив пришпилений аркуш паперу. Взявши його до рук і розгорнувши, побачив текст, написаний розмашистим почерком:

"Ну що, милий, сподіваюся, ти встиг добряче подумати над своєю поведінкою і проаналізувати вчинки. До речі, мені подобається ця тенденція. Ти розбиваєш мій телефон – я беру твій. Ти викрадаєш мене і залишаєш зв'язаною в човні – я забираю твою тачку. Ти не приймаєш заявок? Якщо що, мені конче потрібен ноут або холодильник. Тож коли будеш вигадувати черговий свій задум, врахуй це. Цілую.

Твоя киця"

Мені довелося перечитати цю записку разів 10, щоб нарешті усвідомити, що це стерво живе-здорове. І не просто живе-здорове, а ще й викрало мою машину. Ну що ж, кицю, я, звісно, радий, що ти не потонула, але тепер ти остаточно зарвалася. За сьогоднішній «прекрасний вечір» я тобі влаштую таку прочуханку, що ти надовго запам'ятаєш, з ким не варто гратися.