Розділ 6. Ярослава

Поки декілька осіб вели мене вулицею, в голові ще були побоювання стосовно особистості мого «викрадача», але варто було опинитися в салоні автомобіля – всі сумніви зникли. У ніс вдарив запах мускату, і я повністю розслабилася. Так, може це було й передчасно, але насправді з усіх варіантів – мажорчик був найбезпечнішим.

– І довго триватиме ця вистава? – байдуже поцікавилася я. – У декого ще справи є.

Відповіддю мені була тиша, і я вирішила розкрити карти.

– Адамов, я знаю, що це ти. Шкіряний салон люксового автомобіля ні з чим не сплутати. Та й до того ж, хто б ще напнув мені на голову оксамитовий мішок.

У просторі почулося гучне фиркання і з обличчя зірвали темну тканину. Я примружилася, звикаючи до яскравого світла. Швидко озирнулася, оцінюючи круту двомісну тачку, і зупинила погляд на своїх скованих руках, що лежали на колінах.

– Молодці хоч руки зв'язали мотузкою, а не шовковими стрічками, інакше точно б вирішила, що потрапила до сексуального маніяка, – закотила очі я, а потім твердо випалила: – Припиняй цей цирк і випусти мене негайно.

– На жаль, не можу? – у голосі Яна не було навіть натяку на каяття, навпаки, в його очах іскрилися веселі вогники. – Не хвилюйся, кицю, я просто хочу показати тобі одне місце. Але знаючи твій характер, боюся, ти від мене втечеш.

– Ти всіх дівчат зв'язуєш, щоб вони не втекли? – підняла зчеплені в замок руки.

– Тільки дуже диких, – підморгнув він.

– А твоя дівчина ревнувати не буде?

– Не знаю, про що ти там розмріялася, – губи хлопця розпливлися в зухвалій посмішці, – але наша поїздка не передбачає нічого такого, до чого можна було б приревнувати, якби в мене дійсно була дівчина.

– А як же Олеся?

– А що Олеся? – вигнув брову Ян. – Ми з нею не зустрічаємося.

– Вона думає інакше.

– Мені немає діла, що вона там думає, – фиркнув він.

– А мені є. Раптом вона від ревнощів вирішить спустити мене зі сходів, бо їй не сподобалася твоя ідея показати мені «одне місце», – уїдливо зауважила я.

– А ми зробимо так, що вона нічого не дізнається, – грайливим голосом промовив цей нахаба.

Я тільки й змогла, що закотити очі. Мені начхати зустрічаються вони, сходяться-розходяться, просто сплять разом, але я не хочу, щоб це торкнулося мене.

За цією «милою» розмовою ми все далі віддалялися від центру міста, а коли машина виїхала за його межі, я не на жарт занервувала. Ян явно не з тих хлопців, що можуть вивести в ліс та й прикопати, але все-таки це добряче лякало. Напевно хлопець помітив мою напругу, бо з легкою усмішкою вимовив:

– Годі трястися, вже майже приїхали.

І не обдурив. За хвилин 10 ми звернули з головної дороги, попетляли ще трохи в'їждженими стежками і таки зупинилися посеред… лісу. Навколо нікого: кущі та ялинки. Чудове місце, щоб позбутися трупа. Як на те пішло, то трупа хлопця, бо я здаватися так просто не збираюся.

Ян, не здогадуючись про мої кровожерливі плани, спокійно вийшов із салону, обійшов машину, відчинив двері і подав мені руку. Я голосно фиркнула, оцінивши його «джентльменський» жест, і простягнула зв'язані зап'ястя. Мені справді потрібна була його допомога, оскільки в такому положенні було складно самостійно вибратися з автівки.

Коли я встала на протоптану доріжку, Ян обвив мою талію і щільно притягнув до себе. А ось це вже було зайвим. Я спробувала викрутитися, але зі скутими руками відштовхнути хлопця виявилося нереально. Тож далі я крокувала з його граблями на поясі.

Через кілька метрів ми вийшли на невеликий дикий пляж, де біля самого берега річки стояв самотній човен. Не моторний, а дерев'яний. Старенький і маленький.

– Ні-і-і, – протягнула я, повільно відступаючи назад. – Я туди не сяду.

– Ще й як сядеш, – усміхнувся хлопець, беручи мене за плечі й наполегливо наближаючи до плавзасобу. – Ти ж смілива дівчинка.

Смілива не смілива, а був би вибір, нізащо б не полізла в дерев'яну шлюпку із зав'язаними руками та ще й не знаючи, що задумав цей божевільний. Але вибору в мене не було. Хоча...

Я дозволила підвести мене до самої кромки води, зачекала, доки Ян нагнеться до човна, відв'язуючи його від кілочка в піску, а потім стрімко розвернулася і побігла в протилежний бік, галасуючи на всю околицю. Це був останній шанс вислизнути від хлопця, але ліс виявився зовсім безлюдним, а із зв'язаними руками бігала я дуже повільно. Тож буквально за кілька метрів мене наздогнала висока постать хлопця.

– Серйозно? – хмикнув він мені в обличчя. – Гаразд, як по-хорошому не хочеш...

Не обтяжуючись закінченням фрази, він спритним рухом підняв мене і перекинув через плече. Цим горезвісним кіношним способом хлопець доніс мене до берега і власноруч посадив на вузьку лавку. Легко застрибнувши в човен, Ян сів навпроти мене і, взявши в руки весла, почав швидко гребти, все далі відносячи нас від суші.

Мені б злякатися, але дивлячись на цю картину, губи мимоволі почали розпливатися в усмішці. Багатенький хлопчик у брендових шмотках із дорогим годинником на зап'ясті й останнім айфоном у кишені гребе веслами у старій дірявій (сподіваюся ні) шлюпці, яку незрозуміло де взагалі відшукав. Б'юся об заклад це рибацький човен – у нього навіть дерево просочилося запахом риби.