Розділ 5. Ярослава

Я була готова до дій Яна. Насправді останні сім років я завжди напоготові. Це вже стало звичкою – жити, чекаючи нового удару або підступу. Але чомусь саме це наше протистояння, яке ще до пуття й не почалося, викликало такі змішані емоції: від хвилювання до... передчуття. Мені було цікаво, що ж він зробить, і як я потім відповім. І Ян не змусив себе довго чекати.

За звичаєм я прийшла в університет і попрямувала у відведену аудиторію. Але зайшовши всередину, я не знала, куди мені сісти. І не тому, що на моєму (тобто «його») місці вже сидів сам Ян, а тому, що вільних місць взагалі не було. У кабінеті залишилося всього кілька столів і всі стільці за ними вже займали інші студенти. Дивно одначе: до початку пари ще кілька хвилин, але вся група вже в зборі й сидять по місцях. І поки всі присутні винувато опускали голови, одна людина з пихатим виразом і кривою усмішкою дивиться просто на мене.

Я примружила очі й упевненим кроком попрямувала до мажора, який розвалився на стільці, ніби перебував не в аудиторії, а щонайменше в нічному клубі.

– І як це розуміти? – прошипіла я.

– Я б міг відповісти дурною дражнилкою про курок і зниклі місця, але буду вищим за це, – з ідіотською посмішкою видав Ян.

– Що за дитячий садок, – скривилася я. – Мені нічого не вартуватиме піти в іншу аудиторію і принести собі стілець.

– Можеш спробувати, – байдуже махнув рукою хлопець. – Але боюся, там на тебе чекає таке ж розчарування.

Я стояла і прокручувала в голові ймовірність того, чи міг цей придурок позбутися всіх стільців в університеті. І з важким зітханням дійшла висновку – так, міг. Немов зрозумівши хід моїх думок, Ян пройшовся мною самовдоволеним поглядом і вимовив:

– Поки не навчишся себе шанобливо поводити, тут для тебе місця не буде.

Усередині піднялася хвиля гніву, що вимагала дати їй вихід, інакше сама в ній захлинуся. Окинувши хлопця презирливим поглядом, я спробувала зобразити максимально люб'язну посмішку, хоча скоріше це було схоже на оскал гієни.

– Чому ж? – голос прозвучав солодкаво-лагідно. – Я бачу тут як мінімум одне порожнє місце.

Сказавши це, я наблизилася впритул до Яна, перекинула одну ногу і сіла йому на коліна.

Кілька секунд хлопець дивився на мене очманілими очима, не вірячи, що я справді осідлала його. Але швидко взявши себе в руки, примруженим поглядом почав вивчати моє обличчя, ніби вперше бачив. Коли наша безмовна дуель затягнулася, він із удаваною байдужістю поцікавився:

– Думаєш, тобі дозволять бути присутньою на парі сидячи на колінах у хлопця?

– Враховуючи, що цей хлопець – ти, у мене зустрічне питання. Думаєш, хтось захоче робити зауваження тобі?

Ян не встиг відповісти: в аудиторію зайшов викладач. Мені довелося змінити положення, щоб мати хоч трохи пристойніший вигляд. Тепер я була повернута обличчям до кафедри, але старанно відводила очі від професора. Нехай думає, що я тут зовсім ні до чого і це чергова примха синочка власника універу. До того ж чоловік неодмінно помітить відсутність стільців, і це наштовхне на думку, що тут щось відбувається і краще в це не втручатися, щоб уникнути проблем.

Через кілька секунд повна тиша в кабінеті перервалася важким зітханням викладача. Він зробив вигляд, що нічого не помітив, і як ні в чому не бувало почав читати лекцію. Попри все, ми з хлопцем наслідували його приклад. У сенсі зробили вигляд, що нічого дивного не відбувається.

Ноги Яна були широко розставлені, тож я сіла на самий край одного коліна і перевела основну вагу на свої носочки, якими спиралася об підлогу. Дідько, він знущається наді мною, а я тут намагаюся не віддавити йому ногу, вдаючи з себе пушинку. Ну чи не дурепа?

Перші хвилин двадцять пройшли терпимо. Я все ще утримувала свою вагу на носках, водночас записуючи за викладачем. Але лекція виявилася нудною, а мої бідні ноги вже просто горіли вогнем.

Я почала потроху переводити вагу зі своїх литок на коліно хлопця, займаючи дедалі більше місця на його нозі. Потім намагалася знайти зручніше положення, бо сидіти то однією, то другою півкулею дупи було не дуже комфортно. Зрештою, Яну моє копошіння набридло, і він узявся за мою талію й різко смикнув, повністю вмощуючи мене на своєму паху.

Я глибоко вдихнула, зустрічаючись із темними очима хлопця, і доволі голосно ковтнула. Ян лише фиркнув на моє раптове зніяковіння і, зовсім забуваючи про мене, взяв до рук телефон. Новенький айфон останньої моделі. До речі, хлопець навіть не заїкнувся про те, що я вкрала в нього минулий апарат, після того як сам же зламав мій. Хоча для такого мажора втрата телефону – дрібниця, на яку навіть уваги не звертають.

Пара затягувалася, монотонний голос викладача хилив у сон і я, зовсім занудьгувавши, наблизила голову до Яна, заглядаючи в його телефон. А він... грав у гру. Так, із максимально серйозним обличчям знищував зомбі. Вирішивши, що це цікавіше за лекцію, я повністю занурилася в постапокалептичний всесвіт мобільної гри, тим паче Яна не турбувала моя увага. Я навіть не помітила, в який момент він перемістив свою руку і обхопив мене за талію, щоб нам було зручніше сидіти.

Я швидко розібралася з правилами гри і в одному з рівнів, який Ян все не міг пройти, у мене виникла ідея, тож я просто відібрала його телефон і з першого разу перемогла. Простягнула руку хлопцеві, віддаючи гаджет, але він махнув головою, натякаючи, щоб продовжила грати я. Захоплена настільки незвичним для мене заняттям (у дитбудинку в нас не було модних смартфонів з іграми), я навіть не помітила, як задзвенів дзвоник, сповіщаючи про кінець пари.