Розділ 4. Ярослава

Кілька днів того мажора в універі не було. Хто б сумнівався, що такі хлопці є злісними прогульниками. Тож я спокійно сиділа на «його» місці, поки оточуючі кидали на мене такі погляди, наче я безсмертна. І ні, я робила це не заради того, щоб привернути його увагу чи спеціально подражнити. Просто я чітко усвідомила одну річ: хуліганам потрібно давати відсіч.

Мама в дитинстві говорила, якщо не звертати увагу на цькування – кривднику набридне і він перестане. Але потім мами не стало, а життя піднесло інший урок. Придурки знущаються над своїми жертвами не тому, що подобається їхня реакція, а тому, що подобається реакція оточуючих. Вони мучать слабших, щоб продемонструвати, які вони круті і сильні. Щоб закріпити цей статус у соціумі. Щоб дати зрозуміти іншим, що з ними буде, якщо перестануть слухатися ватажка.

Тож поки ви терпите образи або насильство і думаєте, що вашому противнику скоро набридне – ви глибоко помиляєтеся. Йому не набридне виставляти напоказ свою силу і розважати публіку, заради підтримки своєї репутації та іміджу. Тому найкращий вихід із цієї ситуації – дати відсіч. Щоб ніхто не вважав тебе слабким і нездатним постояти за себе. Тільки це допомогло мені вижити в дитбудинку. Як не дивно, життя працює за цим же принципом. Протистояти сильному – означає бути ще сильнішим. І тільки так можна йти вперед. Тож коли після чергової пари в коридорі я відчула, як ззаду на мою талію несподівано лягли чужі руки – приготувалася до боротьби.

– Освоїлась? – його голос над вухом прозвучав майже люб'язно, якби не лукава посмішка, що грала на губах хлопця, коли він постав переді мною.

– З твоєю допомогою, – копіюючи його тон і усмішку, відгукнулася я.

Хлопець хмикнув, ніби натякаючи, що він ще й не починав з «допомогою».

– Але бачу, ти не дуже кмітлива, – з награним сумом зітхнув він. – Як тільки золоту медаль із таким інтелектом отримала?

– Звідки ти знаєш про це?

– Крихітко, я про тебе все знаю, – ще ширше посміхнувся він, а потім його голос із легковажного змінився на загрозливий. – Ще знаю, що ти продовжуєш сидіти на моєму місці.

Я з дуже зосередженим обличчям обійшла хлопця по колу, уважно вивчаючи його з усіх боків. Він порядком здивувався такій поведінці. А коли я підчепила пальцями його кофту і задерла її, на секунду оголивши кілька кубиків преса, він схопив мою руку і жорстко запитав:

– Якого біса ти твориш?

– Шукаю табличку, – байдуже відгукнулася я. – На стільці жодних наліпок не помітила. Ось думаю, може на тобі написано.

– Дуже дотепно, – закотив очі він. – Але ти не віджартуєшся. Я дав тобі одне попередження і, судячи з твоєї поведінки, – ти його не почула. Тепер готуйся до наслідків. Ти маєш знати своє місце і підкорятися тим, хто сильніше.

Я стиснула щелепи, з останніх сил намагаючись стримати гнів, що рвався назовні. Та кого уявив із себе цей мажор, щоб я підкорялася йому? Я стільки лайна пережила за останні роки не для того, щоб зараз здатися якомусь кретину-багатію. Я покажу, що світ не крутиться навколо нього і якщо хтось і підкориться – то це він.

– Хлопче, – з гидливістю почала я, кинувши на нього презирливий погляд. – Якщо ти такий крутий, найми вартового, щоб стеріг твоє місце.

Сказавши це, я стрімко розвернулася і попрямувала в аудиторію на останню сьогоднішню пару.

Залишався все-таки один момент, який слід було б з'ясувати. Як то кажуть: знай свого ворога. Тож зайшовши до кабінету й окинувши присутніх пильним поглядом, я направилась до однієї дівчини, з якою зустрічалася на поверсі адміністрації. Вона вчилася на стипендії, тільки ще з першого курсу, тож точно знає тутешні порядки.

Коли я підсіла до неї за парту, дівчина підняла на мене переляканий погляд.

– Мені не потрібні проблеми, – ледь не заїкаючись, пропищала вона, вже схопивши свої речі і збираючись пересісти.

О так, наче й не покидала стін рідного дитбудинку. Там теж, коли одному оголошували бойкот, решті заборонялося з цією людиною розмовляти, інакше травля пошириться і на нього теж. Навряд чи в елітних університетах використовують ті самі методи цькування, що й в інтернатах, але ця дівчина сама чудово розуміла, що за дружбу зі мною в неї можуть бути неприємності.

– Не хвилюйся, – кинула я, зупиняючи сполохану одногрупницю. – Я не набиваюся тобі в подружки. Мені потрібна інформація. Хоча б у загальних рисах. Хто? Що? З ким? Чому?

Вона продовжувала дивитися на мене переляканими очима, не розуміючи, про що я говорю. Як складно все ж таки з нормальними людьми.

– Розкажи мені про того хлопця: красень із паскудною натурою, – пояснила я.

– Ян?

– Та хоч Баян, – фиркнула я. – Хто він такий? Чому поводиться тут, мов господар світу?

– Ну, може не світу, – зніяковіло відгукнулася вона. – Але університету точно.

– Як це розуміти?

– А ти що не в курсі? – щиро здивувалася дівчина, а помітивши мої насуплені брови, сказала: – Це місце належить його родині.

На секунду я зависла. У голові забігали думки. Я ж зустрічалася з головним засновником університету. Так, ще одна вистава для публіки. Весь такий шляхетний меценат звернув увагу на нікому непотрібну сирітку з хорошими оцінками і дав «квиток у життя» у вигляді гранту на навчання. Я ж тоді шукала інфу в інтернеті про цього Олега Адамова: про його дружину – успішну бізнес-леді, про бізнес, про захоплення, а про дітей, хай їм грець, ні. Тепер доведеться розгрібати наслідки цього недогляду.