Розділ 3. Ярослава

Варто було мені опинитися на території дитбудинку, як невідомо звідки до мене вибіг Ілля. У цього малого була наче магічна здатність з'являтися скрізь, де пахне чимось цікавим. Всюдисущий пацан, відповідаю.

– Вгадай скільки мені відвалив той мажор за свою сімку? – на ходу захоплено кинув він.

– Можу тільки уявити, – закотила очі я.

Ось кажу: у потрібному місці, у потрібний час. Не знаю, звідки Ілюха взявся біля мого нового універу, але було це якраз вчасно: я змогла через нього передати своєму милому одногрупнику «послання», а малий ще й підзаробив.

– Штуку! – вигукнув хлопець, радісно підскочивши високо до неба. – Прикинь, ну що за телепень. Відновити сімку це ж раз плюнути, але він віддав купу бабла мені.

– Саме завдяки таким багатеньким ледачим особам, такі як ми, можуть нормально підзаробити, – серйозно сказала я. – Не забувай про цю. А тепер мотнись, поклич Алісу. Скажи, я буду в Зозулі.

З цими словами я попрямувала до правого крила будівлі, де знаходився кабінет нашої директорки. Серед сиріт Зозулею її прозвали за прізвище: Зозулева Зоя Михайлівна. Погодьтеся, добра частка іронії в цьому була. Вона теж можна сказати підкидала «своїх дітей» у чужі сім'ї. В принципі жінка вона непогана, а головне – відіграє не останню роль у питаннях усиновлення. А мені зараз потрібна її підтримка. Багато підтримки і трохи дива.

Поки я стояла в коридорі перед кабінетом директорки, чекаючи її звільнення, до мене вже неслась Аліса. Вона з розбігу врізалася в мене й обхопила руками.

– Тебе давно не було, – промовила мені кудись у пахву.

– Багато справ останнім часом, – міцно притискаючи її, відгукнулася я, за звичкою скуйовдивши її неслухняні кучері.

– Як перші дні в новому універі? – не дуже активно відмахуючись від моєї руки, запитала мала.

Я лише закотила очі, виражаючи свою думку про те місце і тих людей. Утім, зараз у мене не було часу думати про це все. Я швидко дістала з сумки солодкий батончик і з десяток маленьких цукерок у целофановому пакеті.

– Так, це тобі, – простягнула Алісі снікерс, а потім пакетик. – А це роздаси в групі.

– Добре.

– Свій їж зараз, при мені.

– Гаразд, – зітхнула вона, розпечатала батончик і відкусила великий шматок. Із забитим ротом вона вимовила: – Задоволена?

– Буду, коли ти прожуєш і подякуєш.

Мала почала швидко працювати щелепою, але так і не встигла проковтнути цукерку. З кабінету почувся низький голос Зої Михайлівни, і я пройшла всередину.

Дерев'яні двері голосно скрипнули, натякаючи, що старі петлі давно ніхто не змащував. Кабінет був точно як і ці двері: старим і потребуючим ремонту. Як власне і весь дитбудинок. Як власне й усі дитбудинки в країні.

– Ярославочко, – лагідним тоном відгукнулася жінка, встаючи зі свого місця і підходячи до мене.

Коли ця габаритна пані обійняла мене, я злякалася, що вона мене задушить, але жінка вчасно відпустила, даючи зробити глибокий вдих.

– Ну що, розповідай як справи.

– Усе добре, Зоє Михайлівно, – трохи всміхнулася я, далеко не щирою посмішкою. Навіщо директорка ставить це запитання, якщо сама прекрасно знає, якими можуть бути справи в її вихованців. Тож я поспішила змінити тему: – Давайте краще обговоримо те, заради чого я прийшла.

– Ну давай.

– Ось.

Я натхненно простягнула жінці «новий» телефон. Завдяки мажорчику я тепер могла користуватися всіма перевагами сучасних гаджетів, адже мій старий апарат тільки дзвонив, і то через раз. Зараз же я могла показати директорці фотографії своєї квартири, поки вона уважно розглядала їх через свої величезні окуляри.

– А тут ось кухня. А це ванна кімната. А це...

– Так, це звісно все добре, – зітхнула вона, знімаючи окуляри й потираючи перенісся. – Я вже все це бачила в репортажі по телевізору. До речі, вітаю, дуже гарна квартирка.

Жінка всміхнулася, щиро радіючи за мене. Немов сама не знала, що за цю «гарну квартирку» мені довелося викласти всі гроші, які виплачувала держава в якості допомоги дітям-сиротам. Це для народу намалювали красиву картинку, як депутат вручає новеньку квартиру в гарному районі. За фактом мені й так призначалася певна житлоплоща, але ця квартира була більшою, і мені довелося доплатити зі своїх, а дехто на цьому пропіарився. Та насправді це дрібниці. Головне в мене є своє житло, а це основна вимога для отримання опіки.

– Але, – вириваючи мене з думок, продовжила Зоя Михайлівна, – цього ніяк не достатньо.

– Що значить не достатньо? – у мене наче все повітря з легень вибило, і голос прозвучав дуже тихо.

– У тебе з меблів один диван у вітальні і все. Ярославо, я розумію, що для тебе це здається чимось другорядним, але комісія насамперед звертатиме увагу на умови для життя і розвитку. Обов'язково потрібне ліжко з хорошим матрацом. Шафа, зверни увагу, з речами. Нехай навіть найдешевшими, але не порожня. Телевізор або комп'ютер теж важливо – це і розваги, і навчання. Ну й кухня: плита і холодильник. Ти ж не хочеш, щоб в органах опіки думали, що ви харчуєтеся одним фаст-фудом і котлетами з кулінарії? І ну хоч якийсь домашній затишок. Нехай не вазони з квітами, але бодай штори можна повісити.