Розділ 1. Ярослава

Я йшла світлим широким коридором повз величезні панорамні вікна, з яких відкривався неймовірний краєвид на місто. Можна уявити, ніби я прийшла влаштовуватися в якусь розкішну компанію, але насправді це був університет. Без бетонних підлог, блідо-зелених стін, обшарпаних стендів та покоцаних лав. Ні, в цьому місці панувала атмосфера шику, а в повітрі витав аромат грошей. Може хтось скаже, що гроші не пахнуть, але я змушена не погодитися. Гроші пахнуть шкіряними салонами автомобілів, шовковою тканиною, новими аркушами паперу зі свіжим чорнилом, розпеченою апаратурою і, звісно ж, дорогим освіжувачем повітря з нотками деревини, а не хвої, що розприскують у туалетах торговельних центрів.

Коридор вивів мене в невеличкий хол. М'які диванчики синього кольору біля вікон, низькі столики, круглі світлодіодні люстри над головою, живі рослини у великих вазонах – саме так виглядає один із найдорожчих приватних університетів країни. Тут було безлюдно. Нічого дивного, адже це поверх адміністрації, а всі студентські аудиторії розташовані нижче. Ось там інтер'єр ще крутіший. Зони для відпочинку з мішками-кріслами, ігрові приставки з величезними телевізорами, стіни з яскравими акцентами і написами та студенти, що сприймають це за належне. Ну так, вони ж вважають, що проектори, смарт-дошки, новітні комп'ютери в кожному кабінеті є в усіх навчальних закладах.

– Ярослава Поліщук, – пролунав дзвінкий голос, що вирвав мене зі своїх думок.

Я розвернулася, спостерігаючи, як до мене швидким кроком наближалася молода жінка в стильному костюмі та високих шпильках. До речі, якщо говорити про звук грошей, гадаю, це цокання буде в п'ятірці лідерів.

– Рада вітати вас, – із широкою відточеною усмішкою промовила вона. Простягнувши мені невелику пластикову картку, жінка продовжила: – Ваша перепустка.

– А навчальний план, розклад, заліковка, інші документи?

Присягаюся, ця панянка подивилася на мене як на божевільну.

– Під час вступу вам зареєстрували особистий кабінет на сайті, – повільно, розтягуючи слова, повідомила вона. – Там міститься вся необхідна інформація. І розклад, і оцінки, і навчальні матеріали, і програми ваших курсів. Там таки ви прикріплюватимете виконані завдання, і спілкуватиметеся з викладачами.

– Зрозуміла, – кивнула я, ховаючи перепустку в сумку і побіжно пригадуючи, куди я запхала папірець з логіном і паролем від цього сайту, адже раніше мені не пояснили, нащо він потрібен.

Піднявши очі на жінку, я помітила її скептичний погляд. Вона була впевнена, що комусь типу мене не місце в цьому університеті. А ще певно думала, що в тій дірі, з якої я вибралася, ми навіть не знаємо, що таке інтернет.

– Коли виникнуть питання – звертайтеся, – натягуючи ще більш фальшиву посмішку, поблажливо протягнула вона.

– Обов'язково, – копіюючи її тон, відповіла я.

Розвернувшись, я попрямувала назад до сходів та спустилася на другий поверх: скоро почнеться перша пара, не можна спізнюватися.

Для когось перший день в університеті – хвилююча подія. Особливо враховуючи, що я перевелася на другий курс, а отже одногрупники вже знайомі між собою. Але це не про мене. Такі як я не бояться нових місць, людей, занять. Коли в тебе немає дому, коли тобі незнайома стабільність, коли ти не розумієш своє місце в цьому світі – зміни перестають лякати. Вони стають частиною твого життя.

Я зупинилася перед потрібними мені дверима і, перш ніж потягнутися до ручки, ще раз подумки вимовила слова, з якими живу останні 7 років: «Йди вперед і не бідкайся!». Дуже корисна мантра. Нагадує, що ніхто крім мене самої мені не допоможе, а скиглення тільки забирає час.

Тож я з упевненістю штовхнула двері і пройшла всередину аудиторії. Це був великий клас із широкими вікнами, світлими столами, стільцями і стінами, одна з яких була зроблена під дерево і обвішана яскравими картинами.

На мене тут таки звели погляди присутні. Їм вистачило пари секунд, щоб збайдужіло повернутися до своїх занять. Ця золота молодь уміла швидко відмічати цікаві для себе речі: брендові шмотки, коштовності, дорогущі аксесуари, сучасні гаджети тощо. Враховуючи, що на мені не версаче, на руках немає ролексів, і я не закотила до кабінету на гіроскутері – перетворилася для них на невидимку. Чудово, ми спрацюємося.

Йдучи аудиторією, я вибирала, куди ж мені сісти. Вільних столів було не дуже багато, та й студентів менше 10. Наскільки я знала, в цьому універі спеціально такі маленькі групи. Тож недовго думаючи я опустилася на третю парту в ряду біля вікна. Якраз те, що треба. Не надто близько, та й не на гальорці, і чудовий вид з вікна. А ще саме поруч із цим столом ніхто не сидів, а я не хотіла вести задушевні розмови із сусідами по партах. Усі присутні кинули на мене якісь дивні погляди, але потім швидко відвернулися. Мене це не переймало, тож, виклавши з сумки всі необхідні речі, я розгорнула блокнот і почала звірятися з останніми записами.

Вхідні двері відчинилися, і я мимохідь глянула в тому напрямі, щоб переконатися, чи не викладач це. Ні, це був не викладач. Але ці новоприбулі змусили мене хмикнути про себе.

Кожен колектив – своєрідна зграя. А універ то справжній прайд левів, де є один самець, що домінує над усіма. І хлопець, який увійшов до кабінету, був саме отим «альфа-самцем» цього колективу.

Як я це зрозуміла? Власне дуже просто. В аудиторії різко всі затихли. Ватажок зайшов першим, а за ним ще троє хлопців, що шанобливо трималися за крок від нього. Одного швидкого погляду мені вистачило, щоб повністю оцінити цього індивіда. Дорогий одяг, стильний годинник, темне волосся, укладене в правильно-недбалу зачіску, гострі вилиці, підкачане тіло, рівна засмага, точно отримана на березі якогось страшенно крутого курорту. О так, він однозначно ідеальний представник сімейства мажорних.