Пауза. Мишко похитав головою з легкою усмішкою:
- Чорт, Алекс. Ти реально закохався ось так, з першого погляду? Романтика з нальотом кіношної магії. Я зворушений. Ну, майже.
Ден, навпаки, розреготався:
- Ви що, серйозно? Вам скільки років, мужики? Нам уже по тридцять сім! Дівиця намалювала тебе і зникла, а ти будуєш плани, як у серіалі? Коли одружитеся, скільки дітей народите... Брате, ну ти молодець. Життя - це не Netflix, а швидкісний поїзд. Усе повз, швидко і без пауз на «а раптом». Хто не встиг, той запізнився.
Дивлячись у вікно, я знизав плечима:
- Може, й так. Але я вже тут, раптом вона прийде.
І я справді вірив. Бо це був перший раз за довгий час, коли всередині прокинулася надія. Засяяла, як промінчик сонця після виснажливого дощового року. Дурна. Іронічна. Але надія!
Михайло знову ляснув мене по плечу:
- Гаразд, друже. Ми посидимо з тобою. Хто знає, раптом доля любить каву з корицею і незабаром повернеться за новою чашкою.
А я знову подивився у двері. І на секунду присягнувся б, що помітив тінь знайомої фігури, яка промайнула за склом.
Плюнувши на друзів, що сиділи за столиком, я вискочив як ненормальний і одразу озирнувся. Що я шукав? Схоже, голку в копиці сіна. Вдивлявся в людей, шукав те саме сіре пальто, але який шанс, що в моєї незнайомки воно одне?! Але все одно шукав його як божевільний.
Здалося? Напевно... Я точно збожеволів і пора записуватися до психолога!
Друзі, звісно ж, вийшли слідом і я, запобігаючи новим ідіотським коментарям від них, видихнув:
- Я в студію, у мене повно роботи.
- От і правильно, - підтакував Ден, але хто б сумнівався.
У цього ходячого калькулятора тільки гроші на думці. Та й не дивно, він же у нас фінансовий директор! Тоді як ми з Михайлом просто архітектори. Міха ще й містобудівник, креслить собі в кабінеті, горя не знає. На моїх же плечах співробітники, інвестори, папірці, звіти...
Але, не про це зараз. Уперше за довгий час мені реально хотілося плюнути на наш спільний бізнес. Забути про нього, як про кошмарний сон і зануритися в романтику.
Ні, звісно ж, у мене і раніше були стосунки, але пафосні: ресторани, виставки, театри, подарунки з цінником, що починається не нижче, ніж від двох нулів. І жінки - красиві, з лоском, манірні. Тільки не вистачало мене в таких стосунках довше, ніж на місяць. Нудно. Одноманітно. Душно!
Незнайомка з портретом серед них, як ковток свіжого повітря. Як натяк на щось нове. Щире. Можливо навіть, зі смачною вечерею після роботи і банальним переглядом серіалів із ноута біля каміна. В обіймах.
***
Я не знаю, скільки разів я вже піднімав погляд на двері свого кабінету в архітектурній студії. Можливо, сто. Можливо, тисячу. Я наївно чекав на неї. Чому? А чому б і ні? У нас усе ще була відкрита вакансія і хто знає, раптом саме моя незнайомка наступного разу увійде у двері кабінету з надією отримати роботу?
Але щоразу не вона. Менеджери, кур'єри, асистенти, кілька разів навіть забував, навіщо маніакально стежив - одна суцільна робота.
А сьогодні вирішив розвантажити голову і не думати ні про що, поки не виглянув на вулицю, сидячи на кріслі, через панорамне вікно. З висоти третього поверху весь світ здається чимось чужим - ніби ти спостерігаєш за життям із коробки з фільтром.
Але дівчина там унизу... це ж... вона? Так?
Ні, серйозно? Без жартів!
Сіре пальто. Рюкзак, як у студента. Руде волосся зібране у хвіст, ось воно й кидалося в очі!
Вона стояла біля входу і розмовляла з кимось. Можливо, з охороною. Або, може, просто уточнювала дорогу. У руці явно тримала щось: чи то папку з документами, чи... портфоліо?
Можливо, кур'єр? Ні, якось... не те!
Може, помилка і дівчина просто схожа на ту, з кав'ярні?
Але серце вже вирішило за мене - це вона. Та сама!
Я підскочив так різко, немов піді мною крісло вибухнуло. Папери розлетілися, а ноут так і залишився самотньо світитися на столі, показуючи недороблену таблицю.
- Господи, це вона, - прошепотів я сам собі, немов мені потрібен був дозвіл діяти.
#244 в Любовні романи
#123 в Сучасний любовний роман
владний герой, кохання з першого погляду, сильні почуття нестримна пристрасть
Відредаговано: 19.06.2025