– Олесю… та що сталося врешті-решт? – Влада підійшла і обійняла мене.
Моє серце шалено калатало десь у горлі. Я заплющила очі, очікуючи, що зараз на алеї ще з'явиться Маркіян і все викриється. Але нічого не відбувалося. Я стояла наче стовп, невзмозі ворухнутися. Минали секунди, хвилини, але, на щастя, Маркіян вчасно зупинився, мабуть, почувши голос Влади. Не впізнати її голос було неможливо. Я подумки подякувала йому за розуміння. І в цю мить моя безглузда образа втратила силу.
– Все нормально, – я посміхнулася, швидко витираючи сльози рукавом і намагаючись надати голосу хоч якоїсь впевненості. – Просто нерви здали.
– Нерви? Через що? – Влада примружилася, в її очах промайнула підозрілість. Давид поруч делікатно мовчав, але теж напружено дивився на мене, не знаючи, як реагувати.
– Та з сестрою посварилася… – випалила я перше, що спало на думку, вхопившись за цю ідею як за порятунок.
– А чому ти тут? Сама!
– Хотіла подихати повітрям та відволіктися від думок…
– Але вже пізно…
– Дійсно… Просто гуляла і не помітила, як пролетів час.
– Слухай, я знаю, що у вас з сестрою все не просто, – підтримала Влада. – Та не звертай на неї увагу. Де вона, а де ти! Все буде добре!
Я нарешті видихнула. Відмазка наче вийшла правдоподібною, Влада, схоже, повірила. Її обличчя розгладилося, а в очах з’явилося щире співчуття. Вона чудово знала мою сестру і її характер.
– Хочеш круасан? – раптом запропонував Давид. – У нас тут багато.
Я повернула до нього вдячне обличчя і кивнула.
– Хочу!
Я витягла круасан з пакета і почала їсти. Треба було якось розрулювати ситуацію. А поки я їм, мене не чіпатимуть. Ми пішли алеєю, Влада щось розповідала, а я отримала перепочинок. Краєчком ока я косила на темні кущі обабич. Мені здавалося, що десь там у темряві нечутно крокує Маркіян, дотримуючись конспірації. Ця думка мене раптом розвеселила. Як же безглуздо взагалі все! Я доїла круасан і вирішила, що треба прощатися.
– Все, я додому, – сказала я.
– Не хочеш з нами? – запропонувала Влада. – Ми ще збиралися зайти в кав'ярню на гарячий шоколад.
– Ой, ні, вибачте, вже піду, – відмовилася я. – Голова болить, хочу лягти раніше.
– Ну як хочеш, – пожалкувала подруга.
Влада з Давидом йшли трохи попереду, тримаючись за руки і про щось весело щебечучи, а я пленталася на крок позаду них. І тут я раптом відчула якесь шурхотіння позаду. Обернулася і ледве не підстрибнула. По боковій стежці на відстані дійсно крокував Маркіян, ховаючись за кущами, ніби партизан у тилу ворога. У цей момент мене остаточно «відпустило». Напруга, образа, страх, відчуття провини – усе кудись вивітрилося, залишивши лише хвилю дикого сміху.
Я закусила губу до крові, намагаючись не піддаватися, але плечі почали тремтіти від сміху, що рвався назовні. Це було настільки абсурдно, настільки смішно і водночас напружено, що я більше не могла стримуватися, нарешті розреготавшись нервовим сміхом. Олеся з Давидом почувши, обернулися.
– Ну ти даєш, Олесю, то плачеш, то смієшся, – здивовано мовив Давид.
– Та так, дещо згадала… – відмахнулася я. – Вибачте! Мені справді треба бігти. Бувайте, Владо, Давид! Гарного вечора!
Не чекаючи на відповідь, я різко розвернулася і майже побігла до виходу з парку, чуючи за спиною здивовані вигуки подруги. Я не оберталася, але була впевнена, що мій «таємний агент» десь рухається поруч. Ні, зараз я точно не зупинюся. Вибігши на вулицю, я побачила тролейбус, що стояв на зупинці. Я заскочила в останню мить, перед тим, як зачинилися двері. І лише тоді нарешті видихнула. Тепер нас ніхто не спіймає і не побачить разом.
В метро я їхала, дивлячись у темне вікно, і посміхалась власному відображенню. Ситуація дійсно виглядала комічною. Ми – дорослі люди, а граємося в шпигунів. Треба якось розрулювати цю ситуацію, але як? Я не мала жодної ідеї не цей рахунок. Лише в одному я була впевнена – від Маркіяна не відмовлюся.
Я вийшла з метро і покрокувала до свого будинку. Вечірнє повітря було прохолодним і свіжим і я трохи змерзла. Засунула руки в рукава куртки і обійняла сама себе. Нічого, зараз прийду додому, зроблю собі гарячий чай і зігріюся. Як раптом біля під'їзду я побачила постать, що стояла спершись на стіну. Серце радісно закалатало: Маркіян! Він якимось чином обігнав мене чи доїхав іншим маршрутом.
Коли я підійшла ближче, він підняв голову. В його очах грали веселі іскри, а на губах блукала винувата посмішка.
– Ну що, агенте 007? – тихо запитав він, роблячи крок назустріч. – Ти вже заспокоїлася?
Я не витримала і першою кинулася йому на шию, голосно розреготавшись. Маркіян міцно підхопив мене і закружляв просто біля під'їзду. Ми сміялися так голосно, що із вікна на першому поверсі визирнула сусідка, але нам було абсолютно байдуже.
– Ти ненормальний! – сміялася я, ховаючи обличчя в його куртку. – Навіщо ти нас переслідував? А якби тебе побачили?
– Я не міг залишити тебе саму в такий пізній час, та ще в такому стані, – серйозніше, але все ще з посмішкою відповів він, ніжно торкаючись мого підборіддя. – Вибач мені за те… в парку. Я просто… не хочу ділити тебе ні з ким, навіть із твоїми конспіраціями.
– Я теж не хочу, – тихо сказала я, дивлячись йому в очі. Потім легенько штовхнула його в бік і додала: – Знаєш що? Пішли до мене. Нам треба зігрітися після цих партизанських прогулянок.
– Залюбки! – погодився Маркіян. – Там нас точно ніхто не застукає. І ти нарешті розслабишся.
Відредаговано: 19.11.2026