10. Світ у його очах

Після цього ми ще довго ходили територією, відмічаючи цікаві точки. Сперечалися, де краще показати людей, де зробити загальні плани, а де залишити місце для коротких відео з музикантами.

– А музика? – раптом запитав Макс. – Якщо робимо короткі ролики, треба одразу подумати про саунд.

– Щось атмосферне, звісно, українське, – підказала я.

– Може, KOLA? – сказав Давид.

– Для цього проекту хочеться чогось більш етнічного, – заперечив Макс. – Можна взяти Go_A. Або щось від YAKTAK.

Маркіян кивнув:

– Go_A може добре підійти для динамічних кадрів. Але треба дивитися, чи збігається настрій конкретного треку з відео.

Ми записали кілька варіантів і домовилися остаточно вибрати музику вже після перших зйомок.

До обіду ми встигли пройти майже всю територію. У телефоні в мене вже був цілий список локацій, а в Маркіяна – кілька десятків фотографій. Нам усім тут так сподобалося, що ми провели весь день у цьому місці. Познайомилися в реалі з організаторами, поспілкувалися з декораторами, дизайнерами, обговорили нашу рекламну стратегію і погодили багато важливих моментів.

Настрій був чудовий, їхати у місто не хотілося. Але хотілося їсти. І раптом виявилося, що Влада й про це подбала. Вона вийняла з багажника величезну сумку-холодильник з бутербродами, напоями і навіть скатертину не забула. І ми влаштували чудовий пікнік на березі річки.

Навіть коли сиділи вже за імпровізованим столом, Маркіян не міг випустити з рук камеру, все щось там роздивлявся.

– Ти що, не голодний? – поцікавилася я у нього. – Приєднуйся, а то нічого невдовзі не залишиться, окрім хліба.

– Я, коли захоплений процесом, то навіть про їжу забуваю, – зізнався він. – Ось, хочеш подивитися?

– Звісно, – мені було дійсно цікаво, що ж там він назнимав. 

Маркіян передав мені камеру і узяв нарешті бутерброд. Я подивилася на екран: течія річки, дерева, що відображаються у ній, небо з хмарами... Але фотографії були настільки живі, я б сказала, навіть краще за оригінал, що я на кілька секунд просто завмерла. Наче нічого особливого, але особливе! Щоб спіймати ці моменти дійсно треба мати талант.

– Як ти це бачиш? – запитала я.

– Не знаю, просто дивлюся і око саме вихоплює те, що мене приваблює. Це десь підсвідомо. Я не можу пояснити. Хоча досвід тут теж грає важливу роль, а він у мене величезний.

– І давно ти знімаєш?

– Та ще коли підлітком був, батько подарував мені перший фотоапарат, вони тоді зовсім інші були.

– Пам’ятаю, – кивнула я, згадавши техніку такого вже далекого минулого.

– Я ще тоді навчився ловити моменти, – він усміхнувся. Я теж усміхнулася у відповідь, але чомусь не змогла одразу відвести погляд. Вперше я подивилася на Маркіяна не як на хлопця, якого Влада хоче завоювати. Не як на фотографа, з яким нам доведеться працювати, а просто як на чоловіка...

Він був таким простим і водночас незвичним. А що найбільше вражало – його погляд, яким він дивився на світ навколо. Мені подобалося, як він його бачить, як помічає те, повз що я могла пройти, не звернувши уваги. Як не намагається всім сподобатися, не говорить зайвого і не грає ніякої ролі.

Я відчула, як всередині щось клацнуло, наче серце завмерло… Я відразу ж сама себе зупинила: «Олеся, припини! Маркіян – хлопець Владиної мрії». Я віддала йому камеру й повернулася до Макса з якимось беззмістовним запитанням. Мене ще довго не відпускало це дивне відчуття, але я відігнала його від себе.

Давид все намагався крутитися біля Влади, і мені навіть було його шкода. То бутерброд їй подасть, то соку нал’є, то серветку вчасно простягне. А Влада на нього – нуль уваги. Бере і навіть не дякує, заглядаючи в очі Маркіяну. Цікаво, він хоч помічає, що вона до нього нерівно дихає? Мені здавалося, це бачать усі, крім нього.

А Маркіян тільки й міг говорити про зйомки та свої подорожі. До речі, розповідав дуже цікаво. Я сама слухала з відкритим ротом, все більше дивуючись, яка він цікава і багатогранна людина. І все більше розуміючи, що Владі він зовсім не підходить. Але ж я – її віддана подруга!

І коли ми їхали назад, навмисно сіла в автівку до хлопців, а Маркіяну довелося їхати з Владою. Я дуже сподівалася, що вона не втратить свій шанс і не утне якусь дурницю. Макс зрадів, і всю дорогу намагався мене очарувати. Чесно кажучи, мені було смішно, та нічого – що не потерпиш заради подруги?

А коли ввечері Влада зателефонувала мені і розповіла щасливим голосом, як вони чудово  поспілкувалися з Маркіяном, я пораділа, що зробила все правильно, давши їм змогу побути разом. 

– Ми навіть обмінялися номерами телефонів! – похвалилася Влада. – А ще домовилися сходити разом на виставку фоторобіт одного відомого фотографа, забула якого. Але то не важливо, головне – процес зближення пішов! І він вже пообіцяв мені допомогти обрати фотокамеру.

– Я щиро за тебе рада, – зізналася я. – Хоча не розумію, навіщо тобі камера? Селфі з нею не зробиш.

– Хочу зануритися у його світ, – серйозно пояснила подруга.

А далі процес дійсно пішов. Завдяки проекту, Влада і Маркіян спілкувалися постійно і це було видно. Я вирішила, що свою місію допомоги подрузі виконала. Навіть Давид сумно відійшов у бік, зрозумівши, що з Владою йому нічого не світить. Хоча ми, як і раніше, завжди зустрічалися вп’ятьох то на каву, то обговорити проект, але враховуючи, що ми з Максом не пара, то все наче йшло за своєю чергою.

Втім, чим більше я пізнавала Маркіяна, тим більше розуміла, що з Владою вони зовсім різні. Чи можуть у них скластися стосунки? Я не була впевнена.