✦ Глава 11. Гра

Після того вечора в актовій залі у коледжі стало тихо.
Ніхто не згадував про напис “Гра почалася”, хоча всі це бачили.
Та в повітрі в’язко зависла тривога — наче місто перестало дихати.

Ніка сиділа в бібліотеці, намагаючись зосередитись на конспекті, коли телефон здригнувся.
Невідомий номер.
Повідомлення без імені:

«Раунд 1.
Знайди місце, де вода мовчить, а відлуння чути лише вночі.»

Вона відчула, як по спині пробіг холод.
Вода мовчить…
Вона подумала про старий фонтан у парку. Той, біля якого стояв Макс під дощем.

Ніка набрала його номер.
— Прийди до парку. Зараз.
— Щось сталося?
— Гра. Почалась. Справжня.

Фонтан виглядав інакше вночі — покритий тінями, вода ледве рухалася.
Макс стояв поруч, тримаючи ліхтарик.
— Думаєш, це він?
— Не думаю. Знаю.

Вона підійшла ближче. На бортику хтось вирізав літери — старими, глибокими подряпинами:

“R2 — знайди мене там, де почалося полум’я.”

Макс уважно подивився на неї.
— Полум’я… Що це може бути?
Ніка мовчала. Її пальці нервово ковзнули по руці.
— Старі лабораторії. Ті, що після пожежі.
— Ти впевнена?
— На жаль, так.

Лабораторії стояли за закинутим корпусом, зарослі плющем і тишею.
Коли вони зайшли всередину, запах пилу й іржі вдарив у ніс.
Світло ліхтарика ковзало по стінах, де ще виднілися обвуглені плями.
— Тут усе згоріло, — прошепотів Макс.
— Не все, — сказала Ніка і нахилилася.

На підлозі лежала металева коробка. Всередині — дискета.
Стара, чорна, з написом маркером:

“R3 — останній шанс.”

Макс торкнувся її пальцем.
— Хтось дуже хоче, щоб ми це знайшли.
— Або щоб ми не дожили до кінця гри, — відповіла вона тихо.

Раптом у глибині приміщення щось дзенькнуло.
Світло ліхтарика хитнулося — і на мить вони побачили тінь.
Високу. Нерухому.
А потім — порожнеча.

Макс схопив Ніку за руку.
— Тікаймо.
Вони вибігли назовні, і тільки там вона змогла вдихнути повітря.
Телефон знову завібрував.
Нове повідомлення:

«Раунд 2 почнеться, коли ти знову довіришся.
Але цього разу — не йому.»