✦ Глава 9. На даху

Вітер гуляв між дахами коледжу, приносячи запах дощу й холодного металу.
Ніка стояла, загорнувшись у плед, дивилася вниз — на вогні нічного Брайтвуда.
Десь унизу грала музика з кафе, хтось сміявся, але тут, на висоті, усе здавалося далеким і несправжнім.

Кроки пролунали за спиною.
Вона не оберталася — знала, хто це.
— Ти запізнився, — кинула тихо.
— А ти все ще не довіряєш мені, — відповів Макс, підходячи ближче.

Він виглядав інакше — не таким самовпевненим, як завжди. У руках тримав термокружку, простягнув їй.
— Кава. Без цукру, здається, ти так любиш.
Ніка кинула короткий погляд, але взяла.
— Я взагалі люблю тишу.
— Тоді нам пощастило — її тут вистачає.

Вони сіли на край даху. Під ногами — світло міста, над головою — повний місяць.
Ніка глибоко вдихнула, наче збираючись із силами.
— Ти питав, хто такий “A. R.”
Макс кивнув.
— Колись давно, у моїй старій школі, був хлопець. Андрій Ройс.
— І?
— Він... не просто хлопець. Він зробив щось, через що мене перевели сюди.

Її пальці нервово стискали кружку.
— Це не просто історія. Це — попередження. Він не пробачив мені.
Макс довго мовчав.
— І ти думаєш, що він тут? У Брайтвуді?
— Я знаю.

Вона дістала телефон і показала фото: невелика тінь на задньому плані знімка з учорашньої лекції.
Силует біля вікна.
— Це він, — сказала тихо. — Я впізнала.

Макс дивився на зображення, потім — на неї.
— І ти мовчала весь цей час?
— А кому було казати? Ти б повірив? — у її голосі знову з’явилась колюча інтонація.
— Може, й ні, — визнав він, — але зараз я бачу, що це не жарт.

Він нахилився трохи ближче.
— Ми знайдемо його. Разом.
Ніка зустріла його погляд — прямий, серйозний, з тією дивною теплотою, якої раніше не помічала.
— Разом, — повторила майже пошепки.

І саме в ту мить — на даху щось дзенькнуло.
Ніби хтось зачепив металеву трубу.
Вони одночасно обернулися.
Тиша. Тільки вітер.

Макс встав, зробив кілька кроків уперед.
— Може, птах?
— Уночі? На даху п’ятого поверху?
Вона підійшла ближче, нахмурилась.
На самому краю лежав аркуш — той самий тонкий, машинописний папір.

Макс підняв його, розгорнув.
На ньому було надруковано:

«Ви обоє граєте в небезпечну гру.
Але пам’ятайте — я завжди на крок попереду.
A. R.»

Макс стиснув аркуш так, що той аж захрустів.
— Це вже занадто.
Ніка дивилася на нього, і вперше за довгий час у її очах не було злості — тільки страх.
Справжній, холодний, що повільно повзе під шкіру.

— Він знає, що ми разом, — прошепотіла вона.
— Нехай знає, — різко відповів Макс. — Але тепер він має знати й інше: ти не сама.

Вона дивилася на нього, не розуміючи, чому ці слова звучать так щиро.
Наче він справді мав на увазі все.

Десь унизу загуркотіла машина. Вітер підняв аркуш — і той вирвався з пальців, зникнув у темряві.
Макс схопив Ніку за руку — несподівано, сильно, наче боявся, що вона теж зникне слідом.
Вона завмерла, а потім тихо сказала:
— Якщо він справді тут… нам треба діяти першими.

Макс кивнув.
— Тоді почнемо завтра.

Вона підвелась, поглянула вниз — світло міста миготіло, ніби теж стежило за ними.
А десь у темному провулку під дахом, серед тіней, хтось стояв.
І дивився вгору.
На них.