Розділ 22

Я була у кімнаті Арлена допоки не прийняла рішення, хочу зізнатися всьому Томасу та розлучитися з ним. Ні я ні він не щасливі разом, ми лише втрачаємо час дарма. А я так не хочу. 

Я повернулася у нашу кімнату де вже був Томас, я підійшла до нього. Та хлопець посміхнувся мені.

 - Привіт Алісія, де була? - відразу запитав мене Томас, я зробила крок від нього.

 - Томасе, нам потрібно поговорити. Я більше не можу так. - почала я, а він уважно глянув на мене.

 - До вечері є 15 хвилин, встигнеш? - повідомив мене брюнет і я кивнула.

 - Послухай, ми 5 місяців разом. Всі ці місяці я брехала тобі, собі та усім я брехала Томасе. Я до нестями закохана у твого брата. Так, ніхто не знає де він і що з ним. Але якщо він живий то обов'язково повернеться Томасе, я мов у клітці з тобою. Мені навіть важко дихати. Не дозволяю тобі торкатися до мене, цілувати, обіймати. Ми спимо в одному ліжко, але нічого між нами немає. Поряд завжди ти, а я уявляю Арлена. Не можу більше мовчати, не можу приносити тобі біль. Не кохаю я тебе, пробач мене та відпусти. - на одному диханні оголосила хлопцю, я так жалюгідно себе почувала зараз. Він кохає мене, а я лише дала марну надію йому..

 - Чим він краще мене? - знову він це запитав, Томас завжди це запитував, але відповіді не отримував.. Я мовчки підійшла до нього та хотіла обійняти, але не змогла. Наче хтось заборонив.

 - Я не можу дати відповідь на твоє питання. Це наша остання вечеря, пробач мені. - тихо звернулася до брюнета, а потім я пішла вниз на кухню. Слідом за мною спустився Томас і ми сіли за стіл, де сиділи батьки хлопця. 

 - Смачного всім. - сказав чоловік та всі почали їсти. Я з'їла декілька ложок супу та моє серце шалено забилося, саме в цей момент пролунав важкий стук у двері. Потім двері відкрилися і був чутний тупіт. На кухню зайшов хлопець, той самий якого я зупинила сьогодні. Але він був у капюшоні, я піднялася і коли він зняв його всі піднялися за мною та дивилися на нього.

 - Мамо, чому ж ти сина свого не обіймаєш? - запитав хлопець, жінка з чоловіком кинулися обіймати зниклого рік тому сина, а ми з Томасом стояли на своїх місцях. Я очей не могла відірвати. Я тоді його не розгледіла, це був Арлен..мій Арлен.. коханий Арлен..

Він підійшов до брата та обійняв його. А я лише була здатна спостерігати за всіма діями Арлена.

 - Я сумував за тобою малий. - тихо сказав Арлен брату, а Томас обійняв його.

 - Я також брате. - відповів Арлену Томас, коли старший із братів глянув на мене то по тілу пройшовся мороз. Він глянув на мене таким вбивчим, холодним, чужим поглядом.. Я рухнула на своє місце та не знала що далі робити.

Жінка наказала накрити для Арлена і він сів біля мене. Від нього йшло тепло, якого мені не вистачало цілий рік. Боялася навіть глянути на нього. 

 - Чому ти зник, синку? Нікому не писав та не дзвонив. - запитав сина батько, я підняла погляд на Арлена який дивився на батька.

 - Я хочу це залишити в минулому, як мою любов до конвалії. Ці квіти такі ніжні та гарні, але отруйні. - відповів хлопець і посил його відповіді зрозуміли всі хто був за столом. Усі знали, що я його Конвалія..