Частина Х. Помилка, яку не треба виправляти. Розділ 39. Дані недостатні

Соломія

Фраза «даних недостатньо» завжди звучала для мене як особиста образа.

Не катастрофа.

Не помилка.

Гірше.

Недостатність.

Тобі буквально повідомляють:

ти зробила все, що могла, але Всесвіту цього мало.

У машинному навчанні це ще можна пережити.

Зібрати більше вибірку.

Почистити.

Збалансувати класи.

Перевірити bias.

Запустити ще один експеримент.

У стосунках порада «зберіть більше даних» звучить підозріло схоже на:

«просто поживіть і подивіться, скільки разів ви ще встигнете все зіпсувати».

Не дуже заспокоює.

Особливо коли до фінального грантового пітчу лишилося два дні.

А ваша нова версія продукту саме в цей момент вирішила повідомити тестувальникам:

ДАНИХ НЕДОСТАТНЬО.

Великими літерами.

Посеред екрана.

Чудово.

Прекрасно.

Двісті п’ятдесят тисяч гривень уже майже можна було почути, як вони ніжно зачиняють двері з іншого боку.

— Ні, — сказала я.

Максим сидів поруч.

— Це дуже конкретне «ні».

— Воно жахливе.

— Що саме?

Я показала на ноутбук.

— Це.

На екрані:

Даних недостатньо для формування теми розмови.

Максим прочитав.

— Технічно правда.

Я повернула голову.

— Я знаю.

Він заплющив очі.

— Вибач.

— Не за це.

— Уже рефлекс.

— Поганий.

— Працюю.

Я знову подивилася на екран.

— Уяви презентацію.

— Уявив.

— Комісія.

— Є.

— Ми запускаємо демо.

— Так.

— Користувач відповідає на п’ять питань.

— Так.

— Система урочисто каже: «даних недостатньо».

Максим подумав.

— Дуже чесно.

— Дуже безробітно.

Він засміявся.

Я не хотіла.

Теж засміялася.

Ненавиджу цю людину.

В межах чинного статусу — ніжно.

Проблему ми створили самі.

Стара версія «Синхрону» ніколи не визнавала невпевненість.

Вона могла отримати п’ять відповідей із тридцяти й усе одно щось порахувати.

Невеликий confidence.

Величезний confidence.

Неважливо.

Користувач бачив число.

Люди люблять числа.

Навіть якщо число насправді означає:

«ми щось припустили з тієї кількості інформації, яку нормальна людина використала б хіба що для вибору піци».

Нова версія мала бути іншою.

Якщо відповідей недостатньо для змістовної рекомендації, система не повинна була вигадувати.

Отже:

даних недостатньо.

Правильно.

Чесно.

Жахливо для презентації.

— Можемо переформулювати, — сказав Максим.

— Як?

Він почав:

— «Щоб запропонувати корисну тему, дайте ще кілька відповідей».

Я дивилася.

— Це вже краще.

— Дякую.

— Але звучить як застосунок для доставки, якому не вистачає адреси.

— «Ми ще недостатньо знаємо про ваші відповіді».

— Creepy.

— Так.

— «Потрібно більше інформації».

— Податкова.

— Так.

Ми мовчали.

Назар із сусіднього столу сказав:

— «Синхрон поки не робить висновків».

Я повернулася.

Він тримав навушник в одному вусі.

— Ти слухаєш?

— Ви кричите на весь поверх.

Максим:

— Ми не кричимо.

Назар:

— Соломія сказала «податкова» так, ніби побачила демона.

— Я маю досвід.

— Отже?

Я повторила:

— «Синхрон поки не робить висновків».

Максим задумався.

— Хороше.

— Ненавиджу.

Назар усміхнувся.

— Бо моє?

— Саме.

— Залишаємо.

Я записала.

Чорний день.

Назар зробив корисний UX-внесок.

Через пів години прийшла Олена Сергіївна.

Ми показали.

Вона прочитала новий текст.

— Добре.

Максим тихо:

— Я вже не знаю, чи це похвала.

— Неважливо, — сказала я.

Олена натиснула «продовжити».

Система запропонувала:

Ви можете відповісти ще на кілька запитань або завершити зараз.

І дві кнопки:

Відповісти ще.

Завершити без рекомендації.

Олена вибрала друге.

На фінальному екрані:

Синхрон поки не робить висновків.

Ваших відповідей недостатньо, щоб запропонувати змістовні теми без припущень.

Ви можете повернутися будь-коли.

Олена мовчала.

Я чекала.

Максим теж.

Навіть Назар перестав удавати, що працює.

— Оце, — сказала Олена, — залишаємо.

Я видихнула.

Максим відкинувся.

Назар підняв кулак у повітря.

— Я врятував стартап.

— Не перебільшуй, — сказала я.

— Хочу equity.

— Вийди.

Коли всі розійшлися на обід, я залишилася.

Не тому, що не була голодна.

Забула.

Так.

Прекрасно.

Новий етап особистісного розвитку.

Максим повернувся через десять хвилин із двома сендвічами.

Поставив один біля мене.

Я подивилася.

Він завмер.

— Я не вирішую за тебе, що ти маєш їсти.

— Добре.

— Просто купив два.

— Максиме.

— Один можу з’їсти сам.

— Дай.

Він посміхнувся.

— Оце згода.

— Ще слово — заберу обидва.

— Мовчу.

Я розгорнула.

Курка.

Без цибулі.

Звичайно.

Він пам’ятав.

Це більше не викликало болю.

Цікаво.