Маленька, звичайна кімната, якій надавали затишку світлі стіни й вікно, що освітлювало приміщення. На ньому висіли по бокам білі штори з рожевими квітами. За вікном було сонячно, але вже прохолодно; на деревах жовтіло та опадало листя. Мені завжди подобалася ця пора року — осінь. Всередині кімнати був диван, на якому сиділа я, а біля дивана стояв столик. На ньому красувалася чашка з гарячим чаєм та стояло блюдце з цукерками та печивом. У руках я тримала книгу і читала звичайний любовний роман. У ньому йшлося про нерозділене кохання дівчини до друга дитинства: їм не судилося бути разом, бо він обрав іншу й був заручений через волю батьків. Від поглинання в історію книжкових героїв мене відволік стукіт в двері кімнати.
— Заходь, — запросила я. До кімнати увійшла моя молодша сестра Джессіка.
— Ти щось хотіла? — запитала я.
— Мама кличе на вечерю, — усміхнулася сестричка.
Джессіка носила коротке каре, її темне волосся та зелені очі гарно пасували до її зовнішності. Цього разу вона була вдягнена в блакитну блузку та темні джинси. Вона завжди залишалася життєрадісною і дуже доброю дівчиною.
— Ходімо, — відповіла я і піднялася з дивану, прямуючи до виходу з кімнати.
За вечерею все було як завжди: я, мама та сестра, проте сьогодні в повітрі я вловила нотки стурбованості та загадковості. Здається, що мама хоче щось сказати, проте вагається. Дивно... Треба буде поговорити з нею після вечері.
Після вечері Джес пішла до своєї кімнати, а я залишилася на одинці з мамою.
— Мамо, мені здалося, чи ти хотіла нам щось сказати? — запитала я.
Вона подивилася на мене своїми сірими очима, навколо яких уже лягли ледь помітні зморшки. Їй було сорок п'ять років, але вона ще дуже добре трималася. Мама накинула на себе фартух і зав'язала його за спиною, збираючись помити посуд та прибрати на кухні.
— Та ні, тобі здалося, — розвела вона плечима.
— Справді? Але ти дивилася стурбовано, от мені й здалося.
— Ні, доню, все добре, йди до своєї кімнати, а я тут приберу. — Мама мене обняла, а потім узялася до миття посуду, наспівуючи свою улюблену пісеньку.
Я поглянула на неї та подумала: якщо їй дійсно є що сказати, вона заговорить, коли прийде час.
Зайшовши до своєї кімнати, я почула, як розривається телефон від дзвінка. На екрані висвічувалося ім'я Лізи — подруги з університету.
— Я слухаю, — відповіла я, прийнявши виклик.
— Ну що, ти вже зібралася? — пролунав радісний голос подруги.
— Куди? — не зрозуміла я.
— Сьогодні ж п'ятниця! Ми ж збиралися до Ендрю на вечірку.
А, точно! Я згадала: вона ж казала, що в п'ятницю Ендрю влаштовує вечірку в себе. Ендрю був нашим давнім другом, а з Лізою вони зустрічалися вже три роки. Його батьки тримали власне туристичне агентство, тому хлопець виріс у достатку, проте зовсім не був розпещеним, на відміну від деяких інших мажорів. Щоправда, серед його друзів, окрім нас із Лізою, були й інші люди, у чиїй компанії мені завжди ставало не по собі.
— Гаразд, зараз зберуся. Ви по мене заїдете? — запитала я.
— Так, через півгодини будемо в тебе, — відповіла подруга та закінчила виклик.
Я тим часом почала вибирати, що вдягнути на вечірку. Сильно гарно вдягатися я не хотіла, тому обрала червону сорочку в клітинку та блакитні джинси. Із взуття візьму білі кросівки, волосся зібрала в пучок та трішки підмалювала очі й губи — усе, мій образ готовий. Довго я там затримуватися не буду.
Через півгодини, як і говорила Ліза, вони приїхали до мого будинку.
— Привіт, красуне! — сказала Ліза та обняла мене.
— Привіт, ну що, поїхали? — запитала я.
— Так!
Ми сіли в машину, за кермом був Алекс — брат Лізи. Вони були двійнятами, тому зовні й навіть характерами схожі: обоє завжди життєрадісні та люблять вечірки. Я привіталася з Алексом, і ми рушили з місця у передчутті вечірніх пригод.
Під'їжджаючи до будинку, було чути, як гучно звучала музика — схоже, що всередині повним ходом тривала вечірка. Вийшовши з машини, перед нами стояв двоповерховий будинок, дуже гарно оздоблений в сучасній архітектурі: майже у всіх вікнах горіло світло та виднілися гості, які розважалися усередні. Навколо будинку був гарний охайний двір; збоку доріжки, що веде до входу в будинок, була висаджена жива огорожа, за нею росли квіти та зеленіла підстрижена трава.
Коли ми зайшли до будинку, перед нами відкрилася велика світла зала, яка чудово вміщала всіх сьогоднішніх гостей: великі світлі стіни, панорамні вікна, вітальня з м'якими диваном та двома кріслами, що стояли по обидві сторони біля нього, і круглий скляний столик. Вже всі веселилися й танцювали під улюблені пісні, а ми втрьох піднялися на другий поверх до Ендрю по широких білих сходах.
На другому поверсі стояв мінібар з високою дерев'яною барною стійкою та високий стільцями. За нею підсвічувалися полички з різноманітними напоями та келихами, а за барною стійкою був Ендрю — схоже, сьогодні він узяв на себе роль бармена.
— Привіт, друзі! — з простягнутими руками й усмішкою на обличчі привітався хлопець, до якого в обійми стрибнула щаслива Ліза.
Мені завжди було так мило на них дивитися: вони дуже чудова пара. Може, і в мене колись будуть чудові стосунки.
— Міло, пригощайся! — простягнув мені Алекс напій.
— Дякую, — взяла я келих із коктейлем. Алекс усміхнувся та взяв келих і собі.
Ми пішли у вітальню, де було місце на дивані; всі інші розбрелися по будинку: кожен займається своїми справами, хтось танцював, хтось курив на балконі. Я сиділа на дивані та спостерігала за веселощами оточення, шукаючи в натовпі Лізу, але її ніде не було видно — мабуть, десь розважається з Ендрю.
#1280 в Жіночий роман
#680 в Сучасна проза
любовний трикутник, різниця в віці, молода героїня та дорослий герой
Відредаговано: 20.11.2026