Ти - моє пекло, ти - мій рай

РОЗДІЛ 28. ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Рідне місто зустріло її вогким, сірим туманом і холодним дощем, який безжально бив у шибки таксі. Ті самі вулиці, якими вона ходила роками, ті самі звичні багатоповерхівки, сквери й вивіски кав’ярень — усе це мало б повернути їй відчуття спокою та безпеки.

​Але точка відліку більше не існувала.

​Міра піднялася на свій поверх, підійшла до знайомих дерев’яних дверей і на мить затамувала подих. Ключ у замку повернувся знайомо, але тиша за дверима зустріла її інакше. Це був дім, де батьки постійно живуть доглядаючи за молодшою сестрою, яка хворіє.

​У передпокої панував знайомий запах домашнього затишку, ліків та маминої випічки, але для Міри все це раптом стало далеким і нереальним. Життя родини йшло своїм тихим, розміреним рухом, тоді як її власна душа палала зовсім іншими, руйнівними пожежами.

​Вона тихо пройшла до своєї кімнати, опустила на підлогу невелику валізу й озирнулася.

​Тут усе було на своїх місцях. Її старі книжки на полицях, улюблений плед, робочий стіл, за яким вона колись писала плани на тиждень, живучи спокійним життям. Життям, у якому не було вибухів, розпеченого заліза, чорних позашляховиків та кривавих розбірок на Босфорі.

​Міра підійшла до дзеркала й заціпеніла.

​Зі скла на неї дивилася дівчина із тими самими сіро-зеленими очима, але це була вже інша жінка. У її погляді більше не було колишньої наївності чи дріб'язкового страху. Вона пройшла крізь полум'я, вона зупиняла кровотечі власними руками, вона дивилася в очі смерті й вистояла.

​І найголовніше — у цій дзеркальній тіні, серед рідних стін, вона більше не бачила цілісності. Її душа була розірвана навпіл.

​— Це просто адаптація, — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись заглушити біль, і її голос пролунав у кімнаті чужо й глухо. — Мені просто потрібен час.

​Але час працював проти неї.

Минув тиждень. Сім довгих, безкінечних днів, які перетворилися для Міри на справжні тортури. Вона намагалася повернутися до звичного ритму: виходила на прогулянки, купувала продукти у звичних магазинчиках, намагалася читати й працювати з документами. Вона навіть змушувала себе усміхатися нечисленним знайомим, які раділи її поверненню з «затяжного відрядження».

Проте щовечора, коли місто занурювалося у сутінки, її квартира перетворювалася на крижану пустелю.

Вона сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками, й вдивлялася в темряву за вікном. Вона більше не відчувала смаку їжі, кава здавалася їй прісною водою, а тиша кімнати тиснула на барабанні перетинки сильніше, ніж гуркіт штормового моря.

Вона шукала його.

Кожної секунди її тіло, її пам'ять, кожна клітина її шкіри кричали про Деміра. Вона сумувала за його важким, владним кроком у коридорі, за його оксамитовим басом, що міг пропекти повітря за секунду, за гарячим тютюновим подихом біля її шиї. Вона сумувала за його великими, засмаглими долонями зі слідами свіжих шрамів, які так обережно й молитовно торкалися її обличчя.

Вона згадувала ту останню секунду в його кабінеті, коли він простягнув їй квиток. Згадувала, як шалено пульсувала жилка на його шиї, коли він відпускав її, віддаючи їй свою долю й залишаючись сам на сам зі своїм розбитим серцем.

Він дотримався обіцянки. Він не шукав її. Не дзвонив, не присилав своїх бійців, не намагався повернути силою. Він дав їй абсолютну свободу — свободу, яка без нього виявилася найстрашнішою в'язницею.

Міра зіскочила з підвіконня, відчуваючи, як до горла підступає важкий, болючий ком.

Вона підійшла до своєї сумки й витягла звідти невеликий шовковий мішечок, який берегла як найдорожчу реліквію. Вона дістала з нього той самий зігнутий срібний гребінець і шматочок  шовкової стрічки, яку прив'язувала до іржавої баржі.

Притиснувши метал до вуст, Міра заплющила очі. Запах Босфору, тютюну та його шкіри все ще жив на цих речах.

Гаряча, нестримна сльоза пропекла її щоку й впала на срібло.

Вона зрозуміла все. Її спокійне, правильне минуле було лише ілюзією. Вона могла втекти зі Стамбула, могла перетнути кордони й сховатися в рідному місті, але вона не змогла втекти від кохання, яке спалило її дотла й створило заново.

Вона залишила своє серце там, у маєтку на березі Босфору. У руках чоловіка, який став її єдиним захисником, її єдиною пристрастю й її єдиним домом.

Міра відкрила ноутбук. Пальці, що дрижали від колосальної напруги та дикого, нестримного рішення, швидко замиготіли по клавіатурі.

Один клік. Один авіаквиток у зворотний бік. Найближчий рейс до Стамбула — за три години.

Вона не стала збирати валізу. Вона лише накинула пальто, затиснула в долоні срібний гребінець і, зачинивши двері своєї колишньої квартири, вибігла в ніч. Вона більше не бігла від нього. Вона бігла до нього.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше