Штормове море клекотало, мов розпечена смола. Важкі, чорні хвилі з гучним гуркотом розбивалися об іржавий борт напівзатопленої баржі, вибиваючи снопи солоних бризок. Нічний туман згущався, але в його сизій пелені вже спалахували перші вогні кривавої розплати.
Міра сиділа на брудній дерев’яній підлозі, міцно притиснувши розрізані, кровоточачі зап’ястя до спини. Вона вичікувала. Розум залишався холодним, як крига, хоча серце в грудях калатало в дикому, очікувальному ритмі.
Раптом ніч вибухнула.
Це не був просто постріл. Це був нищівний, глухий вибух, який розірвав корму баржі на шматки. Залізні листи обшивки з моторошним скреготом полетіли в море, а повітря вмить виповнилося ревом потужних моторів трьох броньованих катерів, що пробили туман на повній швидкості.
— ШТУРМ! Це бісовий Демір! — закричав один із найманців, але його голос миттєво глухнув у тріску автоматних черг.
Спалахи пострілів освітлювали морок білим, засліплюючим світлом. Люди Таріка Карадага кинулися до зброї, але бійці Деміра діяли як злагоджений, смертоносний механізм. Вони висаджувалися на борт просто з води, випалюючи кожен метр іржавої палуби.
А потім на палаючий місток ступив Він.
У спалаху чергової блискавки Демір здавався втіленням давнього, пекельного божества відплати. На ньому була чорна сорочка, наскрізь просочена кров'ю з пораненого боку, але він навіть не здригався. Його обличчя, забруднене кіптявою й заплямоване чужою кров'ю, виглядало висіченим із розпеченого граніту. А в темно-карих очах палахкотіло таке нелюдське, божевільне полум'я, від якого найманці в жаху відступали назад.
Він не ховався за щитами. Він ішов уперед, валячи ворогів один за одним, і його голос прорізав тріск вогню й шторм, як розпечений клинок:
— МІРА!
— ДЕМІРЕ! Я ТУТ! — із диким, визвольним криком відповіла Міра, скидаючи розрізаний хомут.
Тарік Карадаг, зблідлий від тваринного жаху, вискочив із-за залізного контейнера. Зрозумівши, що все втрачено, він звивистим рухом вихопив пістолет, схопив Міру за плече й притягнув до себе, уперши холодний зріз дула просто в її скроню.
— СТОЯТИ, СУЧИЙ СИНУ! — закричав Тарік, сховавшись за її постаттю. Його голос здригався від паніки. — Крок уперед — і я випущу їй мізки! Чуєш, Деміре?! Я заберу її з собою в пекло!
Вогняна буря на палубі вмить затихла. Охорона Деміра замкнула кільце, зброя була націлена на Карадага, але ніхто не наважувався зробити постріл.
Демір зупинився за п'ять кроків від них.
Його дихання було важким, рваним. Кров із боку вже повністю зафарбувала його штани, а обличчя зблідло до кольору попелу. Але його погляд... коли його темно-карі очі зустрілися із сіро-зеленим поглядом Міри, у них спалахнула така нищівна, безмежна ніжність, від якої в дівчини перехопило подих.
— Ти ціла, моє світло? — тихо, з диким болем і любов'ю прошепотів Демір турецькою, ігноруючи дуло біля її скроні.
— Я ціла, Деміре... — гаряче відповіла Міра. Вона дивилася йому просто в зіниці й бачила: він не віддасть її. Вона вірила йому кожною клітиною свого тіла.
— Заткніться обидва! — істерично верещав Тарік, сильніше втискаючи метал у її шкіру. — Кидай зброю, Деміре! Кидай, або я...
— Ти вже мертвий, Таріку, — перебив його Демір.
Його голос лунав загрозливо тихо, як шелест сухого піску. Він повільно, із фатальною спокійністю почав опускати свій пістолет донизу.
— Ти припустився єдиної, фатальної помилки у своєму нікчемному житті, — продовжував Демір, роблячи один повільний, важенний крок уперед. — Ти думав, що вона — моя слабкість. Ти думав, що зможеш зламати мене через неї, як колись зламав через Ясмін.
Він зупинився. Повітря між ними розпеклося до межі.
— Але ти не врахував одного, Карадаг, — Демір звів на нього погляд, у якому вибухнуло саме пекло. — Міра — це не просто мій спокій. Вона — це моє життя. А за своє життя я розриваю зубами.
У ту ж секунду Міра, зчитавши найменший рух у його очах, зробила те, чого ніхто не очікував.
Вона не стала чекати. Вона з силою впилася своїми звільненими пальцями в лікоть Таріка й з дикою люттю вдарила його підбором по підйому стопи, одночасно присідаючи вниз!
— Сука! — закричав Тарік, його рука з пістолетом на міліметр здригнулася, зміщуючись від її голови.
Цієї долі секунди Деміру вистачило.
Він зробив божевільний, відчайдушний ривок уперед. Не зважаючи на дикий біль у прострелених ребрах, він накрив собою Міру, вибиваючи її з лінії вогню й валячи на підлогу.
Гучний постріл розітнув ніч.
Куля Таріка з огидним скреготом пробила плече Деміра, але той навіть не закрехтав. З тваринним, нелюдським риком Демір розвернувся й своїми великими, закривавленими долонями впився в горло Таріка Карадага.
Вони завалилися на дерев'яний настил.
Це була не просто бійка — це була розплата, яка зріла чотири довгих роки. Демір душив його з такою силою, що суглоби на його пальцях побіліли. В його очах не було жалю. Там був увесь попіл Ясмін, увесь страх за Міру й увесь біль його випаленого життя.
— Це... за... мою... сестру, — процідив Демір, карбуючи кожне слово, поки обличчя Карадага набрякало синявою, а очі вилазили з орбіт. — А це... за Міру.
З сухим, жахливим тріском шийні хребці Карадага зламалися. Тіло головного лиходія безсило обмякло на палубі.
Усе скінчилося.
Демір важко, уривчасто дихав. З його плеча й боку темно-червоними струмками котилася кров, забарвлюючи залізо. Він із трудом перевернувся на спину, його очі затягувалися каламутною пеленою від втрати крові й знесилення.
— Деміре! Деміре, боже мій! — Міра гарячково підповзла до нього на колінах, падаючи на його груди.
Вона схопила його обличчя своїми тремтячими, забрудненими в сажі й крові долонями. Сльози струмками котилися з її сіро-зелених очей, залишаючи світлі смуги на щоках.
— Я тут, я з тобою! — закричала вона крізь сльози, цілуючи його закривававлені вилиці, його тремтячі губи, його чоло. — Не заплющуй очі, чуєш мене?! Ти вижив! Ми перемогли!
#490 в Жіночий роман
#1710 в Любовні романи
#339 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026