За вікнами його палати розгорявся золотий жовтневий день. Промені сонця, що пробивалися крізь високі вузькі шиби під стелею, різали напівтемряву густими, сяючими смугами. У повітрі все ще витав важкий аромат антисептиків та лікарських препаратів, але відносний спокій, що запанував у маєтку після нічного пекла, здавався крихким, мов тонке скло.
Демір лежав на медичному ліжку, важко дихаючи. Його оголений торс, перевитий міцними м'язами, був щільно забинтований. Білосніжні пов'язки на ребрах і плечі різко контрастували з його засмаглою шкірою та темними, рваними шрамами від давніх опіків. Його темно-карі очі були заплющені, але напружена жилка на скроні викривала: він не спав. Він чув кожен подих дівчини, яка сиділа поруч.
Міра повільно підвелася зі стільця. Вона підійшла до невеликого столика, набрала в склянку чистої води й повернулася до ліжка. На ній усе ще був простий медичний халат, накинутий поверх заплямованої сукні. Волосся, вивільнене зі шпильок, м'якими хвилями спадало на плечі.
Вона виглядала виснаженою, із темними тінями під сіро-зеленими очима, але в кожному її русі відчувалася якась нова, небезпечна й велична сила. Вона більше не була розгубленою дівчиною, яку привезли сюди в шовках із работорговельного аукціону. Вона пройшла крізь вогонь і кров разом із цим чоловіком і вийшла з нього переможницею.
— Випий, — м'яко, але вимогливо мовила Міра, сідаючи на край ліжка й підносячи склянку до його вуст.
Демір розплющив очі. Його погляд — важкий, глибокий, переповнений тим самим пекучим соромом і невиплаканим болем після власної сповіді — впився в її обличчя. Він повільно спирався на лікоть, зціпивши зуби від різкого удару болю в простреленому боці, і зробив кілька ковтків.
— Ти маєш відпочивати, Міро, — його голос лунав сухо й хрипко, з звичними володарськими інтонаціями, якими він намагався знову звести між ними звичну стіну. — Вгорі вже прибирають. Аніса приготує тобі кімнату. Я накажу охороні...
— Зупинися, — перебила його Міра.
Вона поставила склянку на тумбу й повернулася до нього. Її сіро-зелений погляд спалахнув таким гострим, запеклим вогнем, що Демір мимоволі замовк, так і не договоривши.
— Перестань віддавати накази, Деміре, — її голос звучав тихо, але в ньому була така залізобетонна, непохитна рішучість, що повітря в палаті вмить розпеклося. — Перестань грати роль бездушного господаря цієї фортеці. Ти щойно випотрошив переді мною свою душу. Ти розповів мені про Ясмін. І тепер ти знову намагаєшся сховатися за своїми засувами й охороною?
Демір стиснув пальці у важкі кулаки. Його дихання прискорилося, а на вилицях виразно виступили жорсткі жовна.
— Я розповів тобі це, щоб ти зрозуміла, хто я такий, — процідив він, дивившись повз неї на стіну. — Щоб ти зрозуміла, яка отрута тече в моїх жилах. Я викупив тебе через провину, Міро. Через божевільний, хворобливий імпульс урятувати дівчину з таким самим поглядом. Я зробив із тебе свій особистий фантом...
— Саме так! — вигукнула Міра, роблячи крок упритул до його ліжка.
Вона нахилилася до нього, спираючись долонями на матрац по обидва боки від його стегон. Їхні обличчя опинилися за сантиметр одне від одного. Демір відчув гарячу хвилю її подиху й солодкий, польовий аромат її шкіри, який миттєво запаморочив йому голову.
— Ти зробив із мене фантом! — карбувала вона кожне слово, і її очі палали вибуховим, непокірним вогнем. — Ти зачинив мене в цьому будинку, як дорогоцінну реліквію! Ти дивився на мене й бачив свою загиблу сестру! Але слухай мене уважно, Деміре-бей...
Вона простягнула руку й владно, гаряче впилася пальцями в його підборіддя, змушуючи його подивитися їй просто в зіниці.
— Я — це Я, — прошепотіла вона із такою дикою, незламною гордістю, від якої в Деміра заходили жилки на шиї. — Моє ім'я — Міра. Я не твоя Ясмін. Я не буду тихою, лагідною тінню у твоєму випаленому замку. Я не збираюся сидіти в кутку й слугувати ліками для твоєї зраненої совісті! Я жива, Деміре! Я вмію болісно любити, вмію ненавидіти й умію битися за те, що мені дороге!
Демір заціпенів. Повітря в його легенях перетворилося на розпечену крихту.
Його темно-карі очі гарячково ковзали по її обличчю: по закушеній, тремтячій губі, по розширених зіницях, по тонкій жильці, що шалено пульсувала на її шиї.
Це була не Ясмін. Ясмін була витонченою, тихою пташкою, яку він намагався сховати від усього світу під кришталевим ковпаком. А ця дівчина... ця дівчина була стихією. Непокірною, небезпечною, запальною. Вона стояла перед ним у закривавленому халаті, з розплетеним волоссям, і вимагала визнати її справжнє існування.
І в цю секунду в голові Деміра щось остаточно й безповоротно вибухнуло.
Усі його чотирирічні ілюзії, усі брехливі виправдання про «спокуту гріха» та «порятунок бранки» розпалися на попіл. Він із жахом і диким, неозорим захватом усвідомив нищівну правду: він давно більше не бачив у ній сестри.
Він прагнув її. Прагнув так, як чоловік прагне єдину жінку у своєму житті.
Його вабила її незламна гордість. Його зводила з розуму її сміливість, із якою вона кидала йому виклик. Його тіло палало від згадки про її ніжні пальці, які зупиняли його кровотечу, і про той короткий, божевільний поцілунок перед боєм. Він закохався не в привид минулого. Він закохався в Міру — у цю конкретну, палаючу дівчину, яка стала для нього дорожчою за все його кримінальне королівство.
— Ти... — хрипко, з диким болем і некерованою пристрастю вирвалося з його грудей.
Його здорова рука блискавично зметнулася вгору. Його велика, гаряча долоня впилася в її потилицю, заплутавшись у м'якому темному волоссі, й із силою притягнула її обличчя до свого.
— Ти знущаєшся з мене, Міро, — просичав Демір їй просто в губи. Його подих обпікав її шкіру, як розпечене залізо, а в темно-карих очах більше не було й краплі холоду — там палахкотіло справжнє, неприховане кохання, змішане з диким голодом. — Ти змушуєш мене палати в пеклі, про яке я навіть не здогадувався.
#479 в Жіночий роман
#1701 в Любовні романи
#334 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026