Ранок над розбитим, обгорілим маєтком займався повільно, наче неохоче. Вузька смужка рожево-золотого світанку пробивалася крізь важкі штори палати, розганяючи похмурі тіні. Повітря було просякнуте гострим ароматом антисептиків, медичного спирту та згарища, що все ще доносилося з верхніх поверхів.
Міра не зімкнула очей ні на секунду. Вона сиділа на крайку стільця, поклавши чоло на край ліжка поруч із долонею Деміра. Її пальці все ще міцно, до оніміння, тримали його гарячу руку.
Коли крапельниця коротко пискнула, повідомляючи про закінчення фізрозчину, Демір повільно поворохнувся. Його міцні груди під білосніжними пов'язками здималися важко, із глухим, переривчастим подихом. Він важко розплющив очі.
Каламутний туман наркозу остаточно розсіявся, поступаючись місцем гострому, тверезому болю — і фізичному, і тому, що роками розривав його зсередини.
Перше, що він побачив, — це її темне волосся, розсипане по закривавленому простирадлу, і сіро-зелені очі, які миттєво звелися на нього, сповнені дикої, тривожної ніжності.
— Ти прокинувся... — хрипко прошепотіла Міра. Вона подалася вперед, її вільна долоня неволею торкнулася його скроні, відчуваючи, що лихоманка нарешті відступила. — Деміре, не рухайся. Лікар казав, що рана дуже глибока.
Демір довго дивився на неї. Його темно-карі очі, зазвичай суворі й неприступні, зараз здавалися випаленими прірвами, на дні яких вирував цілий калейдоскоп почуттів: шок, вдячність і важкий, отруйний сором.
— Чому ти тут, Міро? — його голос лунав як шурхіт сухого листя, але в ньому бриніла нищівна напруга. — Двері були відчинені. Охорона була розбита. Ти мала шанс втекти. Ти мала бігти від мене, як від чуми.
Міра не відвела погляду. Вона повільно, але з незламною залізобетонною силою стиснула його пальці.
— Я не бігаю від чоловіків, які закривають мене собою від куль, — тихо, але так виразно мовила вона, що кожне слово пропікало повітря. — І я не залишила б тебе стікати кров'ю на тому килимі.
Демір заплющив очі й важко, судорожно видихнув. З його грудей вирвався глухий звук, схожий на придушений стогін. Він повільно повернув голову до стіни, і Міра помітила, як шалено пульсує жилка на його скроні, а суглоби на пальцях побіліли від напруги.
— Ти не повинна була цього робити, — прошепотів він. — Я не вартий твого порятунку.
— Досить, Деміре, — Міра підсунулася ближче, її обличчя опинилося в міліметрі від його профілю. Вона відчувала гаряче дихання, що обпікало її щоку. — Досить ховатися за цією бронею. Ти вижив. Ти захистив мене. А тепер розкажи мені все. Без недомовок. Без брехні. Я хочу знати правду про Ясмін. Я хочу знати, з ким я зараз у цій кімнаті.
Демір завмер. Це питання висіло над ліжком, мов оголений сталевий дріт під струмом.
Він повільно повернув до неї обличчя. У його темно-карих очах стояла суцільна, неприхована темрява — те саме пекло, яке він носив у собі чотири довгих роки.
— Ти хочеш правди? — його голос понизився до небезпечного, сиплячого шепоту, від якого по шкірі Міри сипануло сиротами. — Правда в тому, Міро, що Ясмін померла не просто через моїх ворогів. Вона померла через мою самовпевненість. Через мою дику, сліпу гординю.
Він зробив паузу, гарячково ковтаючи повітря, ніби кожне слово виривало шматок його власного м'яса.
— Я був молодим і вважав себе недоторканним господарем Стамбула, — карбував він, і в його очах спалахнули сухі, пекучі сльози, які так і не пролилися. — Коли клан Карадагів висунув мені перші ультиматуми, я посміявся їм у обличчя. Я вирішив показати їм свою силу й перекрив їм поставки через море. Я думав, що контролюю все. Я думав, що мої статки й моя армія — це надійний щит.
Його долоня в її руці дрібно затремтіла.
— Вони не стали воювати зі мною, — продовжив Демір, і його голос здригнувся від оголеного болю. — Вони простежили за Ясмін. Вона поверталася з виставки... Вони викрали її просто на вулиці, серед білого дня. А коли я дізнався, де її тримають, і примчав туди з усіма своїми бійцями... Тарік Карадаг зателефонував мені за хвилину до того, як я вибив двері складу.
— Що він сказав? — прошепотіла Міра, затамувавши подих.
— Він сказав: «Ти хотів навчити нас правилам, Деміре? Тепер навчися жити з попелом», — Демір заплющив очі, й одинока, гаряча сльоза повільно скотилася по його вилиці, гублячись у щетині. — Вони підпалили склад ізсередини. Там були тонни пального. Коли я вибив двері, вся будівля вже палала. Я чув, як вона кричала моє ім'я... Я рвався у вогонь, Міро. Я вибивав ті палаючі балки руками... Мене обпекло до кісток, але мої люди силою витягли мене на вулицю за секунду до того, як завалився дах. Вона згоріла у мене на очах. A я... я залишився жити.
Він замовк. У палаті панувала моторошна, тиснуча тиша. Тільки кардіомонітор мірно й безжально відраховував секунди.
Міра слухала його, й її серце розривалося на мільйони кривавих уламків. Вона бачила перед собою не жорстокого мафіозі, а чоловіка, чию душу чотири роки тому спалили живцем разом із його найдорожчою людиною.
— З того дня я помер, — тихо, з лякаючою фінальністю мовив Демір. — Я перетворився на монстра. Я винищив половину їхнього клану, я забрав їхні багатства, я збудував фортецю... Але кожного дня, прокидаючись, я відчував той самий запах гару. Я знав, що моя провина не має строку давності.
Він повільно перевів свій згасаючий, повний туги погляд на її обличчя.
— А потім був той аукціон... — прошепотів він, і його пальці обережно, ледь торкаючись, провели по її щоці. — Коли ти вийшла на сцену в тій сукні... Коли той виродок простягнув до тебе руку, а ти вдарила його й розбила той караф... У тебе в очах спалахнув точно такий самий вогонь. Дикий, гордий, незламний. Точно так само Ясмін дивилася на своїх викрадачів за хвилину до смерті.
Міра затамувала подих, відчуваючи, як по її щоках котяться гарячі сльози.
— Я купив тебе не для того, щоб зробити іграшкою, — збожеволілим від пристрасті й болю шепотом говорив Демір, вдивляючись у її сіро-зелені зіниці. — Моє тіло спрацювало раніше за розум. Я віддав ті гроші, бо моя випалена душа закричала: «Ти повинен врятувати цей вогонь! Ти не маєш права дати їм спалити її знову!»
#485 в Жіночий роман
#1689 в Любовні романи
#321 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026