Ти - моє пекло, ти - мій рай

РОЗДІЛ 17. ДОГЛЯД І ПРАВДА

Будинок димівся. За вікнами кабінету згасали останні спалахи пострілів, поступаючись місцем важкому, тріскучому гарчанню допалюваних балок та тривожному завиванню сирен приватних амбулансів, які пробивалися крізь розбиту браму.

Усі шляхи були відкриті. Перший поверх палав, городження біля східної хвіртки рознесло вибухом — Міра могла просто пробігти повз дим і дикі хащі, вийти на шосе й назавжди зникнути з цього пекла. Вона мала свій ідеальний шанс. Двері її золотої клітки розпалися на друзки.

Але вона навіть не подивилася у бік виходу.

Міра сиділа на підлозі, розірвавши поділ власної сукні на смуги, і з усієї сили притискала імпровізований джгут до його боку. Гаряча, темна кров Деміра просочувалася крізь її пальці, забарвлюючи білі тканини й долоні в багряний колір.

— Не смій... чуєш мене?! Не смій помирати, Деміре! — її голос ламався від сліз, але руками вона діяла з точністю професійного лікаря, затискаючи пошкоджену артерію.

Коли до кабінету нарешті вдерлися Аніса та приватний лікар із двома санітарами, вони завмерли від побаченого. Дівчина, яку вони вважали бранкою, столяла на колінах у крові чоловіка, який тримав її під замком, і не підпускала нікого, поки лікар не розгорнув стерильний матеріал.

— Дівчино, відійдіть! Ми маємо зупинити кровотечу й перенести його в операційну підвального блоку! — закричав медик турецькою, але, побачивши її палаючий сіро-зелений погляд, миттєво перейшов на англійську.

— Я допоможу, — її голос лунав непохитно, як сталь. — Куди його везти?

Наступні три години перетворилися на лихоманковий, кривавий сон.

Підвальний медичний блок маєтку був обладнаний за останнім словом хірургії — Демір завжди готувався до гіршого. Поки лікар витягав уламки кулі, що застрягли між ребрами, Міра не виходила з операційної. Вона змила кров із рук, вдягла стерильний халат і подавала медикам інструменти, обтирала холодний піт із чола Деміра й тримала його за руку.

Вона не відчувала втоми. Напруга випалила всередині неї будь-який страх.

Коли операція скінчилася й важкий апарат штучної вентиляції легень відключили, Деміра перенесли до тихої, тьмяно освітленої палати. Лікар, витираючи чоло, виснажено похитав головою:

— Куля пройшла за кілька міліметрів від серця. Його врятували дві речі: бронежилет, який прийняв основний удар, і ви, дівчино. Якби ви не затисли артерію в перші хвилини — він би стік кров'ю до нашого приходу.

Коли медики вийшли, Міра опустилася на стілець біля його ліжка.

У палаті панувала глибока тиша, порушувана лише мірним, пищачим ритмом кардіомонітора. Демір лежав блідий, із заплющеними очима, його міцні груди важко й уривчасто здималися під білосніжними бинтами. Без своєї звичної зброї, без суворого костюма й без холодного, залякуючого погляду він здавався дивовижно вразливим.

Міра обережно взяла його велику, гарячу долоню у свої пальці. Його шкіра все ще палахкотіла від післяопераційної лихоманки.

Близько третьої години ночі Демір почав тривожно метатися по подушці. Його брови сходилися до перенісся, а з затиснутих вуст виривалося важке, переривчасте марення.

— Вогонь... — хрипко, з диким болем прошепотів він, і його пальці гарячково стиснули її долоню. — Вона там... Я не встигаю... Ясмін!

Міра присунулася ближче, провела долонею по його гарячої скроні, відгортаючи мокре темне волосся.

— Ти встиг, Деміре... Ти врятував її, — м'яко, заспокійливо прошепотіла вона, притискаючись лобом до його передпліччя. — Усе скінчилося.

Демір на мить затих, але потім його тіло знову напружилося. Він важко поворухнувся, його зіниці під заплющеними повіками гарячково сіпалися, а з грудей вирвався новий, ще більш відчайдушний, прохальний шепіт:

— Ні... Не йди... Не залишай мене в цій темряві... Міро...

Міра заціпеніла. Серце в її грудях зробило нищівний, болючий поштовх, а потім прискорилося до божевільного ритму.

Він назвав її ім'я.

У найважчу хвилину між життям і смертю, серед марення й полум'я свого минулого пекла, його підсвідомість кликала не померлу сестру. Він кликав її.

— Міро... — знову кволо здригнулися його губи.

Міра не втрималася. Сльози запекли очі й неконтрольовано котилися по щоках. Вона піднесла його закривававлену, забинтовану на зап'ясті долоню до своїх вуст і ніжно, гаряче притислася до його подушечок пальців.

— Я тут, Деміре, — гаряче прошепотіла вона йому просто в долоню, і її голос тремтів від оголеного, неприхованого почуття. — Я поруч. Я нікуди не піду.

Демір повільно, з неймовірним зусиллям розплющив очі.

Його темно-карі зіниці були затуманені болем і наркозом, але коли вони зафіксувалися на її сіро-зеленому, мокрому від сліз обличчі, у них спалахнув тонкий, глибокий промінь тверезості.

Його пальці ледь помітно стиснули її руку.

— Ти... не втекла, — хрипко, майже беззвучно мовив він.

— Ні, — Міра усміхнулася крізь сльози, не випускаючи його долоні. — Я залишилася з тобою, бандите.

Демір дивився на неї, і в його очах розлилося таке дике, безмежне й ніжне світло, якого Міра ще ніколи не бачила у чоловіків. Він повільно видихнув, і його повіки знову важко заплющилися, але на затиснутих вустах залишилася ледь помітна, спокійна посмішка.

Він заснув — уперше за багато років без жахіть, міцно тримаючи за руку дівчину, яка стала його єдиним порятунком і його єдиною любов'ю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше