Ти - моє пекло, ти - мій рай

РОЗДІЛ 16. НАПАД НА МАЄТОК

Звук першого вибуху струсонув маєток із такою силою, що кришталеві підвіски на величезних люстрах вітальні жалібно задзвеніли, а по мармуровій підлозі другого поверху прокотилося дрібне тремтіння.

За зачиненими броньованими дверима кабінету Міра скрикнула, міцно притиснувшись спиною до важкого горіхового столу. Світло в кімнаті згасло, поступаючись місцем тривожно-червоній пульсації аварійних каганців. Через закриті металевими жалюзі вікна пробивалися сухі, часті спалахи світла, а за ними — нищівний, безперервний тріск автоматичних черг.

Штурм почався.

Вороги не намагалися діяти непомітно. Тарік Карадаг привів людей, які прийшли вбивати й спалювати. Вони підірвали центральні ворота й удерлися на подвір'я під прикриттям димових шашок та важкого калібру.

Міра відчувала, як її серце калатає в горлі, а в роті гіркне від сухого страху. Але це був не страх за власне життя. Усі її думки, кожна клітина її тіла були прикуті до чоловіка, який зараз стояв там, у суцільному вогняному пеклі.

«Я повернуся, Міро...» — його останнє прошепочене слово все ще пекло її губи.

Раптом у коридорі пролунали важкі, прискорені кроки, а за ними — дикий, металевий скрегіт. Хтось зовні гарячково намагався зламати електронний замок.

Міра затамувала подих, схопивши зі столу важкий бронзовий прес-пап'є. Серце готове було вистрибнути з грудей.

Електронний замок коротко пискнув, вибухнув снопом іскор, і масивні дубові двері з гуркотом розчинилися.

На порозі стояв Демір.

Його вигляд змусив Міру заціпеніти. Сорочка на ньому була розірвана й забруднена сажею та порохом, бронежилет посічений уламками, а на скроні темно-червоною цівкою застигала кров. Але найжахливішим був його погляд — випалений, дикий, охоплений первісним азартом і нелюдською напругою. У правиці він стискав важкий автоматичний пістолет із відкинутим затвором.

— Виходимо! Зараз же! — його голос лунав хрипко, збиваючись на глухий рик. — Вони пробили східну стіну й підпалили перший поверх! Будинок довго не втримається!

Він зробив крок до неї, простягаючи руку, але в цей самий момент за його спиною, на галереї другого поверху, виросли дві масивні постаті у чорних балаклавах.

— Деміре, позаду! — від жаху, закричала Міра.

Демір розвернувся блискавично, наче заведений сталевий пружинний механізм. Двома влучними пострілами він збив першого нападника на мармурову підлогу. Але другий нападник із диким криком встиг підняти важкий автомат, направляючи дуло просто в бік кабінету — просто на Міру.

Час сповільнився, перетворившись на розпечену, густу смолу.

Міра бачила, як темний зріз дула зафіксувався на її грудях. Вона бачила палець на спусковому гачку.

Але Демір навіть не вагався. Він не намагався сховатися за одвірок, не намагався присісти чи вхилитися. Без жодного роздуму, без жодної секунди сумніву він зробив божевільний, відчайдушний ривок уперед і накрив її своїм тілом.

Він притиснув її до себе, повністю закривши своїми широкими плечима та важким бронежилетом.

Пролунав глухий, тріскучий автоматний спалах.

Міру обпекла важка, нищівна хвиля удару. Вона відчула, як тіло Деміра здригнулося від серії потужних поштовхів. З його грудей вирвався глухий, важкий стогін, і він усією своєю вагою осів на неї, притискаючи дівчину до підлоги.

— ДЕМІРЕ! — її відчайдушний, розриваючий крик рознісся під склепінням кабінету, потонувши в гуркоті пострілів.

Демір через силу пересилив біль. Спираючись   ліктем на підлогу й закриваючи її собою, він із диким, нелюдським риком повернув зброю й випустив залишок обойми в нападника. Тіло нападника важко завалилося на балюстраду й полетіло вниз, у охоплений димом хол.

У коридорі на мить запанувала моторошна, тиснуча тиша, яку порушувало лише тріщання вогню на першому поверсі та залишкові спалахи далеких пострілів — охорона Деміра добивала рештки нападників у саду.

— Деміре... Боже мій, Деміре! — Міра гарячково вибралася з-під його важкого тіла й опустилася поруч із ним на коліна.

Її руки тремтіли так, що вона ледь могла торкнутися його обличчя.

Кулі пробили залишкову пластину бронежилета збоку, де захист був найслабшим. Його темна сорочка біля ребер швидко просочувалася гарячою, густою, темною кров'ю. Демір важко, уривчасто дихав, його чоло вкрилося дрібними краплями холодного поту, а обличчя набрякло блідістю.

— Ти... ціла? — його голос був майже беззвучним хрипом, але темно-карі очі, згасаючі від болю, гарячково шукали її обличчя. — Міро... ти ціла?

Сльози струмками котилися по щоках Міри, залишаючи світлі доріжки на забрудненій сажею шкірі. Вона схопила його обличчя своїми долонями, її пальці бруднилися в його крові, але їй було байдуже.

Він зробив це. Він прийняв кулі на себе. Чоловік, якого вона вважала жорстоким работорговцем і тираном, закрив її власним тілом, без вагань віддаючи своє життя за її подих.

— Я ціла! Я ціла, Деміре, завдяки тобі! — її голос ламався від сліз і пекучої ніжності. — Тримайся, будь ласка! Чуєш мене?! Не заплющуй очі!

Демір кволо посміхнувся — вперше за весь цей час це була справжня, сповнена дикого, полегшеного тепла посмішка. Його гаряча, закривавлена долоня повільно піднялася й торкнулася її щоки, залишаючи на ній червоний слід.

— Цього разу... я встиг, — прошепотів він, і його повіки важко сіпнулися. — Я врятував тебе, Міро...

Його рука безсило впала на килим. Очі заплющилися.

— ДЕМІРЕ! НІ! Не смій залишати мене! — закричала Міра, притискаючись лобом до його кривавих грудей.

Вона чула, як слабко, але все ще б'ється його серце. Вона міцно стиснула його руку у своїх пальцях, притягуючи до себе. У її сіро-зелених очах більше не було жодної краплі страху чи сумніву. Вона не віддасть його смерті. Вона битиметься за нього так само, як він щойно бився за неї.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше