За масивними дубовими дверима центрального кабінету Деміра з глухим, важким клацанням вискочив електронний кодовий засув.
Міра здригнулася від цього звуку, ніби від батога. Вона різко повернулася, відчуваючи, як до горла знову підступає хвиля гніву. Будинок здригався від далеких, глухих звуків сирен і брязкоту затворів автоматичної зброї, що лунали з боку східного периметра. Напруга в повітрі була настільки високою, що тріщали електричні дроти у вентиляції.
Демір стояв біля панелі керування системою безпеки. На ньому був важкий бронежилет під темно-сірою сорочкою, а на стегні у шкіряній кобурі чекав свій час масивний пістолет. Він перевіряв камери спостереження на моніторах, його обличчя здавалося висіченим із сухого граніту, а пальці швидко й методично вводили нові протоколи блокування.
— Ти знову зачиняєш мене?! — її голос дзвінко прорізав важку тишу кімнати.
Вона зробила кілька швидких кроків до нього, її сіро-зелені очі палали вибуховим вогнем. Шовкова сукня шурхотіла при кожному русі, а порізану долоню, яку вона так ретельно ховала, знову неприємно нила від напруги.
— Я не просто зачиняю тебе, Міро, — не обертаючись, відрізав Демір, і його оксамитовий бас звучав загрозливо тихо. — Я активую повністю автономний режим усередині цієї кімнати. Сенсорний захист, броньовані жалюзі на вікнах і дубльовані замки. Сюди не проникне жодна жива душа.
— Це не захист, це знову в'язниця! — вигукнула Міра, змушуючи себе підійти ще ближче. Вона зупинилася за півкроку від його броньованої спини, відчуваючи гарячу хвилю тепла й важкий аромат тютюну, шкіри та пороху, що йшов від нього. — Ти обіцяв, що між нами більше не буде ілюзій і золотої клітки! Ти знову вирішуєш за мене!
Демір різко повернувся.
Рух був настільки блискавичним і небезпечним, що Міра мимоволі затамувала подих. Його темно-карі очі, що в світлі червоних тривожних каганців здавалися суцільними чорними прірвами, впилися в її обличчя. Повітря між ними вмить розпеклося.
Він не закричав. Він не став відштовхувати її.
Натомість Демір повільно простягнув до неї руки, і його великі, гарячі долоні владно, але дивно тремтливо обхопили її плечі. Його пальці стиснули тканину її сукні, притягуючи дівчину впритул до броньованої пластини на своїх грудях.
— Подивися на мене, — просичав він із такою оголеною, випалюючою дикістю, що у Міри спирало подих. — Подивися мені в очі, Міро!
Вона підняла підборіддя. Їхні погляди перетнулися, мов два оголені дроти під високою напругою.
І в цей момент Міра заціпеніла.
Вона не побачила в його обличчі пихатості работорговця чи холоднокровності бандита. На чоло Деміра виступили дрібні краплі поту, жилка на скроні шалено пульсувала, а в глибині його темно-карих очей вирував панічний, божевільний жах. Жах чоловіка, чий світ розпадається на друзки. Жах людини, яка готовий вирвати власне серце з грудей, аби лише вона залишалася неушкодженою.
Його пальці на її плечах тремтіли. Чоловік, чиє ім'я викликало страх у всієї кримінальної еліти Стамбула, зараз тремтів від думки, що з нею може щось статися.
— Вони підірвали сигнальний фаєр біля східної хвіртки, — його подих обпікав її губи, голос здригався від прихованого болю. — Тарік Карадаг привів сюди найманців. Вони прийшли не по мої гроші чи портові термінали. Вони знають, що ти в моєму будинку. Вони вважають, що якщо вони схоплять тебе — я стану на коліна.
— Деміре... — її голос мимоволі втратив свою гостроту, ставши м'яким, хрипким.
— Вони правильно вважають, — прошепотів він, і в цьому зізнанні розлилася така нищівна, небезпечна щирість, від якої в Міри запекли очі. — Якщо вони торкнуться тебе бодай пальцем... якщо з голови твоєї впаде бодай один волосок... я втрачу розум. Я спалю це місто разом із ними та собою. Я не зможу пережити це вдруге, Міро. Не з тобою.
Його чоло важко опустилося на її плече. Він важко дихав, вдихаючи запах її шкіри — той самий ніжний, польовий аромат, який став для нього єдиним якорем серед кровопролиття.
Міра стояла нерухомо. Усі її аргументи, уся професійна лють і прагнення відстояти суверенітет власної свободи розсипалися, наче сухий пісок під штормовою хвилею.
Вона відчувала, як шалено калатає його серце під бронежилетом. Потужне, важке, поранене серце, яке зараз билося виключно для її захисту. Це більше не була бездушна ізоляція. Це була відчайдушна, дика й кривава турбота чоловіка, який закохався до божевілля й тепер стояв на смерть за свою єдину слабкість, що стала його найголовнішою силою.
Міра повільно підняла руки. Її витончені пальці обережно торкнулися його броньованих плечей, а потім піднялися вище, заплутавшись у його короткому, темному волоссі.
— Я не звинувачую тебе, — тихо прошепотіла вона йому просто в шию, відчуваючи, як по щоці котиться гаряча сльоза. — Я не буду благати про відчинені двері, Деміре. Але ти... ти повинен повернутися до мене. Пообіцяй мені.
Демір повільно підвів голову. Його очі затуманилися диким, неземним ніжним вогнем. Він нахилився й з дикою, неприборканою пристрастю впився в її губи.
Це був поцілунок перед боєм. Жорсткий, гарячий, просякнутий соленим смаком її сліз і солодким смаком її свободи. Він забирав її подих, карбуючи на її вустах обіцянку повернутися. Міра відповіла на поцілунок із такою ж відчайдушною люттю, міцно притискаючись до його тіла.
Коли він відірвався від неї, обидва важко дихали.
— Я повернуся, Міро, — прошепотів Демір, роблячи крок назад і дістаючи з кобури пістолет. — А ти сиди тихо й чекай на мене.
Він різко повернувся й вийшов за важкі двері. Електронний замок зачинився остаточно, зануривши кімнату в безпечну, але тривожну напівтемряву.
Міра торкнулася пальцями своїх палаючих губ і повільно підійшла до броньованого вікна. За ним вже чулися подинокі постріли. Війна за її життя почалася, але тепер вона знала: той, хто бився за дверима, був не її тюремником. Він був її захисником.
#481 в Жіночий роман
#1702 в Любовні романи
#333 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026